або переривання вагітності – тобто те, що відкрило шлях для прочитання «Клятви» Гіппократа також у світлі християнської етики.
Основним принципом Гіппократової етики, який увібрав у себе мету всієї медицини, є «бути корисним та не завдавати школи хворому» (primum non nocere у подальшій традиції). Медицина має «усунути страждання хворого та зменшити шкоду від хвороби, утримуючись від втручання у випадках, коли зло сильніше»: цей пасаж, що походить із трактату «Про мистецтво», встановлює неформальний моральний принцип, що отримав у літературі визначення «етичного натуралізму». Отже, моральний порядок базується на повазі до phýsis: гарний лікар сприяє встановленому природою порядку, уникаючи ризиків насильницького втручання. Перед невиліковними хворобами, де сила phýsis є більшою за медичну, лікар вдається до терапії, яка лише прибирає страждання. Загалом медицина розглядається як основоположна частина гармонійного цілого, що підкоряється законам необхідності.
Хоч у текстах «Корпусу» викладено різні теорії стосовно відносин лікаря і пацієнта, можна стверджувати, що увага приділяється переважно центральній ролі пацієнта в акті лікування: лікар мусить вдатися до синергії зі свідомим суб’єктом, цілком обізнаним у своїй хворобі та характерному для неї виходу, – це свого роду прообраз актуальної теми «інформованої згоди». Пацієнт не мусить пасивно отримувати накази та настанови; слухання вражень лікаря сприяє свого роду стосункам обміну, спрямованим на те, аби чогось навчитися у пацієнта, навіть якщо той низької культури. Не існує ні лікування без переконання хворого, ні зцілення без того, що лікар обізнаний у психологічному розвитку хвороби. Гіппократів анамнез, що спонукає хворого розшукувати у пам’яті нещодавню та далеку історію свого типу, є фундаментальним інструментом активних відносин, у котрих типові аспекти античного медичного патерналізму пом’якшуються через діалог і протистояння.
02. Філософ: народження та ствердження інтелектуального ремесла
Хто такий софіст? Саме таке питання ставить Сократ у діалозі Платона, котрий саме має назву «Софіст». Сократівська концепція філософа унеможливлювала залучення до софістів таких мислителів, як Горгій, Фрасімах або Продік. Тоді, хто такі софісти? Софісти – це експерти знання, наділені непересічними методологічними здібностями в мистецтві слова та судження. Сьогодні ми б сказали, що вони професіонали в царині культури. В Афінах вони знаходили ідеальну публіку, котра, звісно, не очікувала від них уроків філософії, як цього могли би захотіти ми сьогодні або як це замислював собі Платон у своїй школі. Ця публіка гарно платила за можливість випробувати енциклопедичні знання Гіппія або за допомогу в надзвичайно віртуозних спорах Протагора, який своїми бесідами був здатний невимушено переходити від доведення якоїсь тези до захисту її протилежності.
Знання софістів мало практичний характер та пов’язувалося з корисністю. Софіст