розсудити, що не варто вкладати останні ресурси у спробу вижити, коли досягнув уже майже похилого віку, а продовжувати життя означатиме терпіти неминучі страждання.
Проте не ця поміркована та смиренна мудрість робить Сократа першим великим греком, принаймні для нас: його велич не може бути відокремлена від його atopía, від його дивакуватості та унікальності як філософа, котрого Платон зробив безсмертним, перетворивши на героя філософської думки та персонажа своїх філософських діалогів, на того, хто ховає справді дорогоцінне серце під зовнішністю Сілена. Сократ для нас є першим, хто вмів жити, ніколи не зраджуючи власні переконання через боягузтво або умовності, а постійно піддаючи їх критичній переоцінці для того, аби пересвідчитися в їхніх чеснотах та, відтак, цілком упевнено довірити кожен свій вибір та кожну дію найкращим роздумам, на які він був здатен. Він став першим, хто вмів узгоджувати мислення та дії, доводячи це аж до крайніх наслідків та, проте, не відступаючи навіть перед обличчям смерті; він збудував на цьому своє щастя, зробивши його нетлінним. Як пише сучасний філософ Роберт Нозік, вибір Сократа піти назустріч смерті, а не рятуватися, заперечуючи все, у що він глибоко вірив, зробив його смерть основною частиною його життя. Цей вибір перетворив його смерть на останній окремий епізод, який може пролити світло на все життя, зробивши його нетлінним.
Інакше кажучи, якщо його «учень» Платон для нас є великим філософським стимулом, – можливо, найвагомішим запрошенням займатися філософією, а «учень» його «учня» Арістотель постає вселенським розумом, що поклав початок науковій енциклопедії, то Сократу ми передусім завдячуємо прикладом, можливо унікальним, життя, присвяченого філософії.
1. Софісти. Альдо Бранкаччі
1.1. Софістика
Софістика є показовим для грецької філософії другої половини V ст. до н. е. напрямом мислення, що історично збігається з утвердженням демократії в Афінах, спочатку з режимом, що представляв Перикл, а потім із радикальною пост-Перикловою демократією, які супроводжувалися заколотами та боротьбою між демократами й олігархами.
Афіни були також центром діяльності софістів, які в цей період досягають найбільшого розквіту, коли місто цілком можна було назвати, за висловом Фукідіда, «школою Еллади». Будучи різними за географічним походженням, за теоретичними інтересами та політичною орієнтацією, софісти мали дещо спільне в характерах і функціях. Вони позиціонували себе водночас як учителі політичних чеснот, як інтелектуальні хранителі концепції, що була чітко відокремлена від ученості, як нащадки та продовжувачі однієї з найбільш прославлених грецьких культурних традицій. Передаючи знання за винагороду, особливо серед панівних верств, вони самі часто залучалися до державних посад або до дипломатичних місій; вони займалися етикою, політикою, риторикою, а також теологією, теорією знання, аналізом мовлення. Розглядаючи