самого мистецтва віщування, що й жерці, але може й перевершити їх настільки, наскільки точнішою буде його проекція майбутнього. Проте, на відміну від «шарлатанів, магів та шахраїв», котрі практикували у храмах та на вулицях міст та були піддані нищівній критиці у трактаті «Священна хвороба», гарний лікар цілком усвідомлює відносність власного мистецтва, й хоча вилікувати всіх неможливо, а часом навіть непотрібно, він визнає силу phýsis як таку, що переважає сили медицини.
Філософія гіппократової медицини
Роботи зі складу Corpus по-різному відповідають на запитання про різницю між медициною та іншими практиками оздоровлення. Серед завдань трактату «Про мистецтво», який можна датувати кінцем V ст. до н. е., є виокремлення характеристик, які роблять із медицину певну téchne, тобто здатність отримати практичний результат (одужання), починаючи від знання, «чому» хвороба розвивається так або інакше. Найважливішою з цих характеристик, як наголошувалося, є виключення випадковості:
«Усе, що трапляється, трапляється з якоїсь причини, й тією самою мірою, якою ця причина проявиться, жодної випадковості насправді не існуватиме».
Медична téchne є продуктом поєднання теоретичних принципів і «вміти діяти» та спрямована на створення, точніше, на відновлення втраченого здоров’я. Вона відрізняється як від epistéme, абстрактного знання, що тяжіє до абсолютного виміру, так і від tribé, вправності ремісників, що базується на суто емпіричному процесі, «на спробах та помилках».
У Гіппократовій традиції лікування хворих є чимось глибоко відмінним від здатності надати форму посуду: гончар знає жести, якими це робити, й знає їх правильну послідовність, утім, аби його продукція була досконалою, у нього немає потреби знати теоретичне підґрунтя своєї діяльності. Гіппократів лікар, навпаки, щоб виходити у своєму знанні з досвіду, має необхідність виходити за його межі, залучаючи результати спостереження, котрі він зібрав у логічну систему, чия мета полягає в досягненні зміни природного стану.
Трактат «Про природу людини», який приписують улюбленому учневі Гіппократа Полібію, містить найбільш узгоджену систематизацію Гіппократової теорії «чотирьох рідин», на підставі котрої кров, мокротиння, жовта та чорна жовч, що містяться в тілі, відповідають категоріям тепла, холоду, сухості та вологості.
Рідини тіла та ці категорії перебувають між собою у збалансованому співвідношенні, що відповідають віку життя та статі. Здоров’я полягає в їхній рівновазі, а зміни їхнього стану (metabolé) означають збій (дискразію), хворобу. Кожний елемент природного світу, що складається за тими самими принципами, що й людське тіло (теплий, холодний, сухий та вологий), здатен проникнути до нього та змінити рівновагу-здоров’я.
Отже, хвороба є «зміною», продуктом певної «причини», що перебуває в навколишньому середовищі або в режимі, тобто у звичному житті пацієнта. Проте якщо існує причина, існує й можливість її передбачити: лікар