сорока бідолахами на борту, мала стосунок до «Арієля», до мого приятеля чи до мене самого. Ми з Огастесом не раз потім поверталися в розмові до цієї історії – і щоразу здригалися від жаху. Під час однієї з таких розмов мій друг щиро признався мені, що ніколи в житті не переживав такого болісного переляку, як у ту мить, коли на борту нашого суденця раптом усвідомив, що він смертельно п’яний, і відчув, що він летить у прірву, на дні якої клубочаться винні випари.
Розділ другий
З огляду на властивості, притаманні самій людській природі, та на суспільні упередження й забобони, ми не здатні робити слушних висновків навіть із найочевидніших подій. Можна було б припустити, що катастрофа на зразок тієї, про яку я щойно оповів, надовго відіб’є в мене охоту вибиратися в морські мандри. Навпаки, ніколи не відчував я такого палкого потягу до безумних пригод, без яких неможливе життя мореплавця, як через тиждень після нашого чудесного порятунку. Цього короткого часового періоду виявилося цілком досить, щоб із моєї пам’яті стерлися похмурі барви недавньої страшної пригоди і в яскравому світлі постали всі її збудливі мазки, вся її мальовничість. Наші розмови з Огастесом ставали усе частіші і з кожним днем цікавіші. Його манера розповідати про свої морські пригоди (здебільшого вигадані, як я тепер здогадуюся) цілком відповідала моїй екзальтованій вдачі і знаходила відгук у моїй палкій, хоч і дещо трагічній уяві. Дивно, що моя любов до морських мандрів найдужче пробуджувалася тоді, коли він описував випадки найжахливіших страждань і розпачу. Світлі тони в його картинах мало мене хвилювали. Мені ввижалися корабельні аварії і голод; смерть або животіння в полоні у кровожерливих дикунів; життя в журбі та в сльозах на якій-небудь похмурій та голій скелі посеред неозорого і незбагненного океану. Згодом мене запевняли, що такі видіння або жадання – бо видіння й справді переходили в палкі жадання – властиві всім людям, схильним до меланхолії, але в той час я сприймав їх як пророчі зблиски доленосних накреслень, що їм я мушу в якійсь мірі підкорятися. Огастес повністю перейнявся моїми настроями. Вельми ймовірно, що наша інтимна дружба мала наслідком часткове взаємопроникнення характерів.
Десь через півтора року після того, як пішов на дно «Арієль», компанія «Ллойд і Реденберг» (якимсь чином пов’язана – так я думаю – з панами Ендербі з Ліверпуля) заходилася лагодити велику морську посудину, яка називалася «Дельфін», та споряджати її для полювання на китів. То була стара калоша, яка навіть після всього того, що з нею зробили, навряд чи стала придатна для плавання в океані. Я не годен пояснити, чому віддали перевагу саме цій руїні, адже компанія мала в своєму розпорядженні куди кращі кораблі, але так воно було. Містера Барнарда призначили капітаном, і Огастес збирався вирушити з ним. Поки бриг готували до плавання, мій друг часто розводився про те, яка чудова нагода випадає мені здійснити свою заповітну мрію. Він знайшов у мені цілком прихильного