не найголовнішою причиною того, чому я не здався на умовляння доброзичливців, була невіра у свої таланти.
Серед віргінських джентльменів, які виявили надзвичайний інтерес до моїх розповідей, а надто тих, де йшлося про мої вимушені мандри в Антарктичному океані, був містер По, якого незадовго до нашої з ним зустрічі призначили редактором «Південного літературного вісника», щомісячного журналу, який видавав містер Томас У Уайт у Ричмонді. Він, як і інші, наполегливо радив мені приготувати повний звіт про все, що мені довелося спостерегти й пережити, і покластися на проникливість та здоровий глузд читачів – і він переконливо доводив, що хай би як невміло виклав я свої думки, сама невправність автора, якщо така матиме місце, забезпечить книжці більше шансів бути прийнятою як правдива оповідь про дійсні події.
Та попри його наполегливі умовляння, я так і не зважився зробити, як він мені радив. Згодом він запропонував (переконавшися, що я затявся на своєму), щоб я дозволив йому описати мої найперші пригоди – він, мовляв, ґрунтуватиметься на викладених мною фактах і надрукує їх у «Південному віснику» як художню повість із вигаданим сюжетом. Я не бачив підстав не погодитись і поставив тільки за умову, щоб у повісті було використане моє справжнє прізвище. Отже, два уривки з цієї нібито художньої повісті з’явилися друком у січневому та лютневому номерах «Південного вісника» за 1837 рік, і для того, щоб ніхто не засумнівався в белетристичності згаданого твору, в змісті журналу біля вищеназваних уривків було вказане прізвище містера По.
Читачі сприйняли цю літературну хитрість зовсім не так, як я собі припускав, бо, незважаючи на видимість вигадки, якою так майстерно була замаскована розповідь про деякі з моїх пригод, надрукована у «Віснику» (причому жоден факт не був змінений чи спотворений), я виявив, що читачі зовсім не схильні сприймати її за вигадку, і на адресу містера По надійшло кілька листів, де висловлювалася тверда переконаність у протилежному. Звідси я дійшов висновку, що саме за своєю природою факти моєї розповіді містять у собі достатньо доказів своєї правдивості, і мені не слід аж надто остерігатися недовіри з боку моїх читальників.
Після наведених вище роз’яснень неважко буде зрозуміти, яка частина з поданого нижче належить власне мені; навряд чи хто засумнівається й у тому, що на кількох сторінках, які написав містер По, не змінено й не спотворено жодного факту. Навіть тим читальникам, які не гортали «Вісника», немає потреби вказувати, де закінчується його частина і починається моя; різниця в стилі відразу впадає у вічі.
А. Г. Пім
Нью-Йорк, липень, 1838 р.
Розділ перший
Мене звуть Артур Гордон Пім. Мій батько був шанований купець – він торгував морським начинням у Нантакеті, де я й народився. Мій дід по матері служив повіреним у справах і мав велику практику. Йому в усьому щастило, і він нажив чимале багатство, успішно вкладаючи гроші в акції Едгартонського Нового банку, як тоді його називали. Вдавався він і до