до карети, як раптом під брамою люд заворушився. В оточенні ченців у темних рясах та високих клобуках прямував просто на нього статний бородань. Іоасаф здогадався, хто то. «Ось ти який, Іове!» – прошепотів Рутський, розтягуючи вуста у посмішку.
– Не чекали ми на такого гостя! – гримнув ректор братської школи.
– Хтось мав би зробити перший крок! – з широкою усмішкою Іосиф ступив у бік Борецького.
Обидва заклякли за крок один від одного. Довго роздивлялись, тримаючи дистанцію. Борецькому не до вподоби була широка посмішка уніата. Хто-хто, а він знав – Рутський при нагоді покаже і зуби.
– Ходімо до мене. – Ректор вказав рукою на ґанок і повів сходами до своїх покоїв.
– Ви чудово розбудувались за кілька років. Нагадайте, почали 1615-го? – на ходу намагався підтримати розмову Іосиф.
– А ви наче не знаєте, – буркнув Борецький, відкриваючи гостю дубові двері.
Кімната – невелика, із книжковими полицями і писарським столом, піччю та образами у куті, біля яких променіла лампада, – відчувалось, нещодавно залу обкурили ладаном. Рутському від того зашкребло у горлі і він кашлянув.
«Як той чорт» – промимрив Борецький собі під ніс.
– Ви щось кажете, отче? – спитав гість, відкашлявшись.
– То я кажу, що погода чудова! – від нервування Іов вигукнув – неочікувано для себе його щоки вибухнули червоним. Рутський зрозумів, що ректор надто приголомшений його візитом.
Обидва вмостились у кріслах, прискіпливо вивчаючи один одного.
– То ви приїхали до мене через вбивство Антонія Грековича? – Борецький намагався поводитись стриманіше.
– А чого ви так вирішили?
– Бо весь Київ знає, що ви наче королівський слідчий все виню… – Іов запнувся і побагровів.
– Вистежую убивць посланця Іпатія Потія, представника митрополита унійного на цих землях? – продовжив спокійним тоном Рутський. Борецький полегшено зітхнув. – Господь покарає того, хто зробив такий страшний злочин.
– До цього вбивства православна братія не має жодного стосунку. – Іов витер спітніле чоло хустинкою і всунув її в кишеню.
– А якже козаки?
– Гадаю, і козаки тут невинні. Король надто до них упереджений. Хоча, хто я такий, щоб засуджувати короля… – Іов відвів погляд від гостя. Нарешті він заспокоївся і міг говорити впевнено. – Інтердикт, накладений на киян, зокрема і на ваших вірян, робить життя нестерпним. Ви, уніати, ще більше збурите містян проти себе.
Рутський мовчав. Це ж була його ідея – покарати мешканців Києва та околиць за тяжкий злочин. Тому ж бо у дворі учні братської школи і дивились на нього з такою ненавистю. Бо ж церкви зачинені, а городяни позбавлені таїнств та Божої ласки. І все це його рішення. Але як Борецький не намагався посіяти в ньому зерно сумніву у власному рішенні, Іосиф був непохитний. «За гріхи приходить розплата, завжди.»
Унійний митрополит подивився