Довколишній люд проводжав його недобрими поглядами, перешіптуваннями та навіть улюлюканням, яке линуло з найвіддаленіших студейських лав. А Рутський радів, він щиро усміхався, його серце повеселішало, бо він нарешті згадав слова тої набридливої пісеньки:
Уже геть ті Запороги
Конець нашої дороги.
Тут козаки
Все юнаки:
Здобувають,
Пропивають,
Що мають,
Програють.[2]
Розділ VIII
Місто розбудовувалось. Майбутні храми здалеку видавались мурашниками – так багато було на них мулярів, постаті їхні чорніли на тлі кам’яних стін, порожнечами видавались вікна, ще не зашклені барвистими вітражами. На дорогах піднімали куряву вози, навантажені нетесаними брилами або річковим піском. Брички з майбутніми володарями кам’яниць проносились швидко, немов власники їхні не бажали ані на мить затримуватись на надмірно галасливих вулицях.
Пилюка застрягала у горлі, припорошувала волосся й обличчя, і від того перебування тут було нестерпним. Урсула піднесла до носа змочену трояндовою водою хустку і затулила кулісками вікно дормезу.
– Ось, моя пані, це нові вулиці Замостя, – промовив молодий Томаш і усміхнувся лиш кутиками губ. Він вочевидь пишався цим містом і, звісно, собою.
– Я бачу, що тут дуже велелюдно, Томаше. – Урсула струсила з грудей пил. Їй здавалось, що вона вже з голови до ніг припорошена ним.
– Бо місто розбудовується, і швидко. – Самовпевнений молодик тепер вже широко всміхався, не приховуючи білі рівні зуби.
Карета залишила вулиці з новобудовами і рушила у бік замку Займойських. За вікном вишикувались ошатні кам’яниці – нові з елементами кучерявої італійської архітектури. Урсулі на мить здалось, що вона наразі проїжджає барвистими вулицями Падуї чи Флоренції. Для повноти картини не вистачало лише засмаглих італійців та їхньої мелодійної мови. Натомість новою, нещодавно вимощеною бруківкою розмірено прогулювались пани у довгих жупанах та пані у темних сукнях і у високих очіпках. Німкеня помітила, що в Замості немає звичних для інших міст торговок чи юрм дітлахів, які мчать за каретами, випрошуючи мідяки.
Раптом супутник королівської коханки звелів візнику спинитись і з вікна покликав до себе молодого бороданя, який понуро ніс згорнуті папери.
– Пані Маєрін, знайомтесь – наш будівничий, Андреа дель Аква.
– Звідки ви родом? – поцікавилась жінка латиною.
– З Венеції, ваша… – чоловік розгубився, бо не знав, як звертатись до цієї могутньої жінки, і аби це не впадало в око, низько вклонився.
Урсула на це лише всміхнулась. Їй подобалось, коли люди ніяковіють в її присутності.
Карета рушила далі, і Томаш продовжив свою оповідь:
– Це зовсім нове місто. Воно зводиться за усіма законами сучасної архітектури. А ще воно прекрасне та ідеальне, як італійський живопис чи статуї – бо тут працюють безліч італійських архітекторів, мулярів.