а вони… – підняла на маму заплакані очі Гелена.
Михайлина, гучно зітхнувши, підібрала поли сукні й взялася роздивлятися маштаби трагедії. Клітка впала дверцятами донизу, і втекти вдалося лише одній миші. Залишати втікачку на волі не годилося, бо навіть одна вона могла наробити багато збитків у приміщенні, де зберігалися трави, коріння, насіння і навіть вже синтезовані з них речовини.
– Ти ж не скажеш татові? – поклала їй долоню на плече Гелена.
– Якщо ми зловимо цю мишку – не скажу.
Поки Михайлина роздумувала, чим і куди приманити тваринку, та чкурнула під стіну у крихітну дірку за величезною дубовою шафою, в якій Людвіг зберігав пляшки для ліків.
Михайлина вперлася обома руками у шафу і, зібравшись на силі, трохи її відсунула.
Те, що побачила далі, здавалося витвором її уяви: за шафою ховалися невеличкі двері. Такі маленькі, що пройти крізь них можна було, хіба сильно зігнувшись. Михайлина попросила Гелену перейти в іншу кімнату, щоб не лякати мишу, а сама відчинила двері й ступила кілька кроків у темінь. Хоч всередині не було нічого видно, але то гарантовано був вузький мурований каменем підземний хід. Серце закалатало сильніше. Жінка повернулася в лабораторію за ліхтарем і навіть пройшлася підземеллям. А коли зрозуміла, що тягнеться воно далеко, а що на тому кінці – незрозуміло, повернулася додому.
Михайлина разом з донькою піднялися у кімнати. Людвіг терпляче чекав на ліки. Жінка принесла йому мікстуру і крихітну скляночку до неї. Поки той, скривившись, зробив ковток, вдивлялася у його обличчя: відколи це Людвіг має від неї стільки таємниць? Може, він вже давно став чужою людиною, а вона й не помітила?
– Дякую, Місю, – потягнувся до неї, щоб поцілувати, – без тебе я б не вижив.
Михайлина запустила п’ятірню в його волосся. Людвіг, чоловік, який і через десять років після шлюбу дивиться на неї очима, повними любові. Людвіг, який знає кожен сантиметр її тіла. Ця доросла маленька дитина. Що за таємниці він приховує, і чи варто їй, Михайлині, про них знати?
У повсякденній сукні лягла на постіль біля чоловіка і притулилася обличчям до його шиї. Так і задрімали разом.
Євка, що заглянула в кімнату спитати про вечерю, на таку картину поблажливо всміхнулася і забрала малу Гелену допомагати на кухні.
Глава 3
Хмельницький, 2018 рік
День за днем кожен ранок Ляни починався однаково: дівчина прокидалася, пила каву, їхала в батьків магазин і читала. Старенький ноутбук з потертими від часу кнопками і номером на кришці – також, виходить, куплений у когось «антикваріат», – чудово конектився із сучасним «вайфаєм», хоч і не працював без живлення від розетки. Ніколай обходився з клієнтами сам, Ляна здебільшого спостерігала за ним і слухала. Лише час від часу ситуація потребувала її втручання, та й то більше не так її власне, як авторитету господині магазину.
– Ні, навіть не просіть, – хмурив брови, водночас посміхаючись, як завжди, коли якийсь чоловік приніс продати старий