і чекав, але такої жаданої війни все не було. А в довершення три роки тому між СРСР та Польщею був підписаний договір про дружбу, а ще через півроку – договір про ненапад. Це остаточно дезорієнтувало Білецького. Він просто перестав щось розуміти. Йому було невтямки, що ідея світової соціалістичної революції, яку, до слова, Сталін ніколи не підтримував, така популярна одразу після жовтневого перевороту, перестала навіть згадуватись наприкінці двадцятих років. Остаточно вона зникла після того, як з країни був видворений Лев Троцький – натхненник перманентної революції. Згадувати про світову революцію стало небезпечно, оскільки одночасно під цим розумілася людина, ім’я якої в СРСР можна було промовляти тільки у негативному світлі. До того ж Країні Рад, що будувала соціалізм, потрібні були гроші, а їх можна отримати, лише щось продаючи. Тому договори з буржуазними, такими ненависними, країнами здебільшого були договорами про торгівлю. Польща не стала винятком.
Високі партійні та державні діячі одразу пройшли далі, у натовп. Перед ними утворився живий коридор. Несподівано для себе Степан Білецький опинився у першому ряду й міг бачити все і всіх. Повз нього промайнула лиса голова Станіслава Косіора – першого секретаря ЦК. Він йшов, усміхаючись до робітників, що радісно вітали його. Справа від нього крокував невисокого зросту Павло Постишев. Людський коридор був неширокий, тому рукою Постишев навіть зачепив Білецького. Це чомусь навіть придало Степанові упевненості, що й Затонський признає його.
Але Володимир Затонський – у незграбному костюмі й короткій краватці, що вивалилася з-під піджака, – пройшов мимо, ковзнувши поглядом по натовпу, так і не зупинивши його на Білецькому. Розчарований Степан враз знітився, перестав тримати тих, хто стояв за ним, і живий коридор зімкнувся. Благо, що поважні гості вже пройшли.
Побачивши стан товариша, Сергій Вашуленко поклав йому руку на плече.
– Не переживай, друже! – заспокоїв він. – То й не дивно, що він тебе не признав! Ти знаєш, скільки людей проходить через його кабінет? А скільки пройшло за ті роки?
Степан зітхнув. Він подивився на Майю, потім на Сергія.
– Та я й не переживаю! – сказав він. – Певно, що хотілося, щоб мене упізнали, але мені й так добре! А переїде товариш Затонський до Києва, то, може, й згадає колись.
– От і добре! – вигукнув Вашуленко. – А зараз я пропоную піти на пиво!
– А мітинг? – запитала Майя.
– Та там нас і не пустять на площу! Там вже багато людей, які не прийшли сюди, а одразу на Площу Героїв Перекопу. А на «Динамо» нам не можна й поготів! Ми ж не члени ЦК!
Аргументи Сергія Вашуленка виявилися незаперечними.
– То на пиво? Майя?
Жінка заперечливо похитала головою.
– Не хочу я вашого пива! – відказала вона. – Ви ідіть, а я погуляю з подругами.
Степан подивився на дружину.
– Ти справді не хочеш з нами? – перепитав він.
– Справді! Ідіть самі. Я приїду додому потім.
Обличчя Сергія розплилося в усмішці.
– Оце