неприємне незнайомцю, як почула притишене:
– Оля?
Вона застигла, вдивляючись в обличчя незнайомця. Хоча чому незнайомця? Жінка могла заприсягтися, що десь його бачила.
– Оля Горбань?
– Ви мене знаєте? – обережно поцікавилася вона.
Чоловік усміхнувся. Цього було достатньо, щоб Ольга упізнала його. Неймовірно, але це був Левко Вовк.
– Левку? Це ти?
А Левко знову підвівся, узяв Олину руку і підніс до губ.
– Яка несподівана зустріч! – сказав він.
Обережно озирнувся, чи не підслуховує хто, потім тихо сказав:
– Давай говорити польською. Після цих подій у кожному українцеві поляки бачать людину з бомбою.
Вони не бачилися з того пам’ятного листопада вісімнадцятого року, коли спочатку захопили, а потім декілька днів утримували будівлю головної пошти Львова. Після того, як поляки підпалили частину будівлі, вістун Ольга Горбань надихалася диму і її відправили до шпиталю (тоді санітарні машини ще їздили). Відтоді Левко Вовк більше не бачив свого вістуна. Звичайно, він знав про неї дещо із листів батька, як, власне, про нього було відомо і Морозам.
– Як ти тут? – не вірила своїм очам Ольга. – Ти ж мав бути у Відні?
Левко знову усміхнувся.
– А зараз все змінилося, Олю! Я дізнався, що виявився не потрібний австрійській науці. Мене звільнили, от і роз’їжджаю Європою.
– Як це?
– Про це потім! Ти маєш вільний час?
– Так. Ми приїхали до Варшави у справах нашого комітету, але нас попросили почекати, поки все не вляжеться, – відповіла Ольга.
– Ну, то і в мене є пару днів!
– Як поживаєш, Левку? – запитала Ольга.
– Та, напевне, добре! – відказав чоловік.
– Напевне? А чому так невпевнено?
– Та, розумієш, мене вигнали з улюбленої роботи, і хоч потім я не дармував, але все ж то було не те, до чого лежала моя душа.
– А дружина? Дочка?
Левко усміхнувся.
– Якби не вони, Олю, то навіть не знаю, як би я все витримав! – признався він. – Коли мене звільнили, то спочатку навіть не знав, де себе подіти. Марійка мене сильно підтримала. А Надя… Дочка то завжди потішка!
Ольга похитала головою.
– Повір на слово: син – також! – сказала вона.
Ольга хотіла іще щось сказати про Гордія, але Левко її випередив:
– Олю, ти коли була у селі?
– У Перетині? Півроку тому, на престольний празник. Ми тоді вибралися з Федором і сином до брата чоловіка. А Федя зараз у селі, разом з Гордієм, – відповіла Ольга. – А нащо ти запитав?
– Та все переживаю за тата! Йому вже під сімдесят!
Ольга усміхнулася.
– Вуйко Василь ще всіх нас переживе! – заспокоїла вона. – Здоров’я у нього – дай, Боже, кожному!
– Але й роки вже не ті!
Видно, слова Ольги дещо заспокоїли Левка, бо він вже не виглядав таким стурбованим, як до того. А Ольга продовжувала:
– А ти б сів на потяг і відвідав батька,