бо він був в ОУН! То най вони платять мені за него пенсію. Як я маю жити? – відказала Марія.
Напевне, вираз обличчя здивованого почутим Федора сказав замість нього все, бо Марія, не дочекавшись відповіді, запально продовжила:
– Ну чого ти так сьи дивиш? Через них я стала вдовою, то най вони мені і платять! Як мені жити?
– Почекай, Маріє! – зупинив її Федір. – Я всьо то розумію, але чого ти вирішила, що Андрій є тим, як його, ОУН? Ти так думаєш. А якщо він тут ні до чого?
– Та як же?..
– Почекай! Я певно поговору з шваґром, але давай зараз поговоримо ми з тобою. Щоб щось казати Андрієві, я маю знати, що казати. Коли твій чоловік вступив до націоналістів?
– Та я навіть не знала про то! – відказала заспокоєна Марія.
Їй вже здалося, що справа вирішена і до того ж на її користь.
– Мені про то сказав комісар поліції. І сказав, що коли мій Павло був у забороненій в Польщі партії, то й на пенсію я не маю права. Ну, як мені жити?
– А ти не помічала, що твій чоловік став не таким, як був?
– Як кожна жінка, певно, що помітила.
– Коли то було?
– Коли Павло привів до нас додому тата. Вони якраз були на Талергофському з’їзді; було вже пізно татові їхати додому, то він у нас і переночував. Тоди якраз тато був такий радісний, що я його таким давно не виділа.
– Через з’їзд?
– Та ти що! Певно, що нє! Татові передали письмо від нашого Степка.
Федір напружився. Лист! Він пам’ятав той день, коли отримав листа від свого колишнього командира Осипа Букшованого. Розуміючи, що просто так радянська розвідка не буде ризикувати, підставляючи свого агента через пересічного послання сина, що вибрав радянський рай, до батька, який залишився на цьому березі Збруча, тодішній крайовий комендант Української військової Організації Юліан Головінський розпорядився перевірити лист. На превелике розчарування, нічого виявити не вдалося, тому листа й віддали адресатові. Тепер же виявилося, що, напевне, даремно.
– А що було в письмі? – байдуже запитав Федір.
– Та нічого такого, щоб через то Павло змінив «хлібну» роботу! – відказала Марія.
– Де воно зараз, те письмо?
– Вдома. Тато з мамою перечитують його чи не кожної неділі.
Рішення прийшло одразу.
– Маріє, ти можеш принести мені того письма?
– Нащо?
– Якщо ти кажеш, що після него твій Павло став зовсім іншим, тоди справа в самому письмі? Я прочитаю його ще раз і, може, знайду щось таке, чого ви не зауважили.
– І ти поговориш з Андрієм?
– Поговору, але розумієш, що він мій родич і якщо він до того ніякого відношення не має, то мені буде перед ним невдобно. А якщо в письмі було щось таке, через що Павло став, як ти кажеш, націоналістом, і якщо Андрій тоже є там, то можна щось придумати.
– Я принесу його! – з готовністю сказала Марія.
Вона вже збиралася піти додому, але на мить задумалася.
– Федю, а як там ваш… Василь? – поцікавилася вона.
Запитала і почервоніла.
– Василь? А що з ним може бути? Знов робить