це буквально на своїх спинах, то попри весь трагізм цієї події саму смерть міністра внутрішніх справ Польщі сприйняли спокійно, навіть як належну кару за свої страждання. Зробили перетинці і той неприємний для себе висновок, що просто так вбивство свого міністра поляки не залишать, тому треба чекати найгіршого.
На щось добре вони навіть і не сподівалися, бо про добре вже й стали забувати, як воно виглядає.
Але все, в тому числі й безтурботне перебування у Перетині, колись закінчується, тому вже в суботу зранку Федір з сином стали збиратися додому. Знаючи, що наступного разу дівер приїде аж на престольний празник і то лише на один день, Ганна приготувала на дорогу стільки їстівного, що Федору стало не по собі. Розуміючи, що всі заперечення тут даремні, він махнув на все рукою, залишивши брата Олексу та невістку закінчувати укладання приготовленого. Дійсно, зрештою не тягнути все це на собі: до потяга кіньми відвезе Олекса, а у Львові одразу на трамвай, який зупиняється саме перед його квартирою. Поки племінники востаннє повели Гордія до досі незнайденого скарбу Кошиковського (при цьому Федір усміхнувся – напевне, не було у Перетині хлопця, який не пробував це зробити), батько вийшов на річку, невеличку, що навіть не удостоїлась отримати хоч якоїсь назви. Тут минуло все його дитинство. Звідси теплої серпневої ночі на самому початку війни він похапцем залишив рідну оселю, щоб повернутися через довгих шість років. Федір усвідомлював: попри те, що він тут народився, віднести себе до селян, як його брат Олекса, він не може – надто вже довго не тримав у руках плуг. Все своє доросле життя (а дорослим він став тієї пам’ятної серпневої ночі) Федір не стикався з сільською роботою, якщо, звісно, не рахувати тих кілометрів шанців, виритих ним чи не по всій Україні, але він не був певен, що вони коли-небудь заколосяться пшеницею.
Федір зітхнув. Він вже звик до того, щоб жити подвійним життям – одне минало у всіх на виду й не завжди подобалося йому самому; інше – справжнє – було сховане від всіх, й Федір навіть не знав, який він насправді – той, що видимий, чи втаємничений. Перетинські сусіди, звертаючись до нього за порадами, навіть не підозрювали, наскільки він проінформований про ситуацію у Польщі, але, щоб не виказати себе, доводилося чекати на приїзд Якова Смоляра і вже потім робити обережні висновки.
Федір почув за спиною якісь кроки. Озирнувся і побачив Марію Білецьку. На молодій вдові була звичайна львівська одежа, довершена капелюшком, не яка-небудь з викликом, але зовсім недоречна у селі суботнього ранку. Можливо, завтра, в неділю, до церкви і можна це одягнути, але не сьогодні. Марія ще досі жила львівським життям, до якого звикла за останні роки.
– Твої сказали, що стріну тебе тут! – мовила Марія.
– Так, прийшов ще раз подивитися на все. Хто знає, коли знов виберусь! – відказав Федір.
– Федю, я прийшла до тебе за допомогою.
– Я тебе слухаю!
Федір вже настільки звик до статусу дармового порадника,