них справити останню тризну за язичницьким поконом.
Посеред статечних ґаздів, нібито давні добрі сусіди, тусувалися, мов ведмеді після зимового сну, Чугайстри: їхні гострі роги їжилися над натовпом, веселі Полісуни бренькали лапами по струнах, натягнутих на зладнані з черепашиних панцирів арфи, ще й наспівували сороміцьких коломийок. Обабіч походу, збиваючи куряву, танцювали Стрибогові внуки – Буревій, Шаргун, Смерч та Посвистач, і навіть Ласкавець, набравши охоти, звивався поміж братами, немов дівиця, що вибиває чобітками безконечник у хороводному танці.
Позаду йшли жінки і дівчата, й не чутно було їхніх голосінь, лише сміхи та вівкання, нібито тягнувся над Опором не похоронний, а весільний кортеж, – здавалося, що жони супроводжують безіменного князя не до могили, а в храм живої пам’яті, й тому смуток не снувався пасмугами на їхніх обличчях. Мавки-повітрулі розпускали коси, обплутували зеленим волоссям земних подруг й пливли за домовиною; за жінками сунули невблаганні божища небуття – Мара, Нав, Пек та Чорнобог, але й вони не могли зрунтати веселощів земних і позаземних пожильців: співи й музичні трелі злітали на останній тризні в прояснене небо, вітаючи новий, ще не знаний день з вірою, що буде він щасливішим від попереднього.
Й геть розгубився Святослав, не маючи сил збагнути, що відбувається на світі: він пробирався крізь тлум до похоронного повозу, його ніхто не впізнавав, ніби він не князь, навіть не тутешній ґазда, а зайшлий чужинець; перелесники й потерчата зупиняли його, хапаючи за поли чорної хламиди, яка замість княжого корзна звисала з його плечей, та він таки добрався до саней і завмер, уздрівши покійника. У домовині лежав він сам – іскоростенський князь Святослав.
Й щезло похоронне видіння: довколишній світ померк, немов князя замість чорної хламиди враз огорнула кажанячими крилами Мара; й тоді задзвеніло відлуння бойових вигуків і брязкоту мечів, а до слуху князя прорвався зі зграї нападників зловісний крик Святополка Окаянного:
«Я знищу всю свою братію і сам запаную на землі!»
Люд розбігався, переступаючи через трупи воїв, позаземні духи перемінилися в кам’яних ідолів, а під скелю Крушельниці ліг саркофаг з тілом князя, до якого навіки повернулося ім’я.
9
Сліпучо-біла квітка папороті, з якою, тримаючи в руці високо над головою, пілігрим Леонтій пробирався крізь примари купальської ночі, почала перед світанком бліднути, ніби її прихоплював недосвіток. Гарячі пелюстки бралися сірою осугою, в’янули, і втямив проповідник християнської віри, що його нічні блукання закінчуються: коли зрине на небокраї золотий серпик Даждьбога – зітліє на попілець папоротевий цвіт, купальські чари знемочніють, й Леонтій знову опиниться в тому самому буденному світі, з якого, за волею Мокоші, вийшов тієї миті, коли богиня Плодючості, скупавшись у полум’ї жертвенної ватри, взяла його за руку й повела в безчасся.
Й той світ постане перед ним таким звичайним, як і був: ті самі