весела: байорки, квітчасті кутаси, дублені кожухи й вибивані перламутром кептарі; зґарди на жіночих шиях виклично попідбивали підборіддя, аж уста повипиналися, мов для поцілунків; камаші в парубків з барвистої волічки ткані, а юхтові постоли рийками позадиралися, бо квапно їм було рушати з колядою до людських дворищ.
Зачудувався Леонтій красою, якої не бачив у своїх краях, її дійств схожих не зрів у Візантії: переодягнуті в лати руських воїв хлопці внесли на подвір’я вертепну скриньку на високій тичці, й визирав з одного віконечка маленький Ісус у золотому німбі, а з другого – світовидний Даждьбог – панували вони на першому поверсі вертепу, а на нижньому вимахував мечем лютий цар Ірод й пританцьовувала Мара з косою.
Й подумав місіонер:
…Прийшов до них мій Бог – урочистий і до мук готовий – і побратався з їхнім богом, веселим і добрим. Й поєднаються у цьому краю суворість з веселощами, й народиться тут життя, не подібне до нашого і ні на яке інше не схоже. Руський Бог любується жіночою вродою й напоказ її виставляє; руські парубки в танець ідуть і дівочок ведуть, бо язичницький бог дозволяє їм веселитися і яскравою одежею пишатися. А наш – візантійський і римський – в чорні туніки жон одягає, насуває клобуки мужам понижче вух; сарацинський, що над Тібром, велить заслоняти дівочу вроду попоною, шоб хоч крізь прорізи ледь прозирала, а мужів у дервішські сіряки обгортає; дикі мордвини з-над Ітіля, яких касапчами прозивають, на свято народження сонця криваву тризну справляють: оленів ріжуть, живою кров’ю впиваються й шаманять, обзиваючи найогиднішою лайкою рідних батьків.
І зрозумів Леонтій цієї миті, що треба йому, місіонерові, всіх сил докласти, щоб зберегти в руському краю неповторну красу давніх звичаїв, освятивши їх християнським благословенням, й може таке відбутися лише тоді, коли скіпетр Єгови перехреститься із жезлом Даждьбога.
… А вже вирушили колядники з дворищ й потягнулися вздовж селища по розбейканій весною дорозі, що вела до замку, який прошивав шпилями небо на крем’яній горі скраю світу. Поза ним простилалася чужина, й замкові мури захищали від неї правічні житловища людей, котрі сповідували старі звичаї, визнавали давні покони й святкували переберійну коляду. Й не мали ті житловища меж – була то земля, яку обороняв своєю ворожбою від злих духів, лютих сил Природи й від захланних чужинців волхв Ревера. Леонтій подався слідом за колядниками, передчуваючи, що стане свідком примирення Єгови із Даждьбогом…
Перебрані за воїв парубки йшли попереду юрмища з вертепною двоповерховою скринькою, яка, розширившись, зайняла все безмежжя довколишнього світу, – весь край від небес до землі став єдиним вертепом.
Під склепінням неба ще шугали Стрибогові вітри й зоріло всевидяче око Сварога, йшли слідом за Месією, якого досі ця земля ще не зріла, дванадцять рибалок із сітями; ті сіті тягнулися шлейфом за рибалками й загортали з собою збитошних полісунів, в яких перемінилися хлопчаки, що підбігали за колядниками, й