і до тями, і до Київської міської управи, де заправляли українські патріоти. А на різних мовах він добре знався. Українська, німецька, російська… Навіть англійська давалась йому так, ніби він, той, поліглот. І, відверто кажучи, поступав би юнак на філологічний в Драгоманова, якби не воля батька…
А тепер ось значить, буде з гіпсу робити бюсти Шевченка. Ну що ж… Головне хліб… ерзац-хліб, гнилий хліб, черству скоринку, будь-якого, аби щось покласти до рота…
Це все, чого тоді хотів його пустий, стиснутий від недоїдання до розмірів волоського горіха шлунок і про що міг думати його власник. В голові паморочилось і нудило. Максим собі міркував: «Буханка чорного теж двісті карбованців. А може купити одну ту шикарну буханку й обжертися до смерті? Якщо вже помирати, то з музикою..! Себто з повним шлунком. Якось так веселіше». Треба було лише дійти до нового місця роботи… А там, хай буде, що буде.
Треба було бігти. На подряпаному екрані телефона Антін прочитав повідомлення від Vodafone, котрий вкотре вітав його з прибуттям в лоно Мачухи, бажав приємного перебування в ньому і повідомляв адресу українського посольства і, Антіну кортіло, аби ще й застерігав від московської прокази, від лиха, що чатує в темряві її вулиць-судин, від сутінків Луб’янки та жахіть Щолково, від… та бозна ще від чого. Однак, він лише вкотре за тиждень, що Антін повернувся з Івано-Франківську, вітав його з прибуттям в Москву.
Він матюкнувся, зрозумівши, що за цілий тиждень так і не спромігся поміняти сім-карту в телефоні. Йому це просто було не потрібно – в Москві у нього не було друзів, котрі б писали йому повідомлення, або телефонували. А після того, як його покинула Ліза, – і коханок тут у нього теж не було. Борз[28], його «біг бос», повідомляв про халтуру вайбером, доволі сучасно, і Антіну взагалі не потрібно було паритись з приводу сімки. Однак він згадав, що Борз попереджав, що ранком набере на московський і повідомить адресу замовників. Антін глипнув на годинник. Була майже перша пополудні.
«Йоптєль!» – голосно матюкнувся Антін, вилітаючи з квартири й навіть не зачинивши за собою двері.
IV
Майстерня з виготовлення погрудь розташовувалась в підвалі на вулиці Воровського[29]19 навпроти Сінного ринку в колишньому прибутковому будинку купця 2-ої гільдії Августа Яковича Септера. По задуму останнього, в шикарному будинку персикового кольору в стилі європейського модерну на першому поверсі мали розташовуватися магазини, решта три поверхи займали п’ятикімнатні квартири (по дві на кожному поверсі). Врешті, радянська влада цей будинок використовувала за призначенням. Хіба що, як і в Максиминій квартирі будинку подібного штибу, у квартирах мешкало по п’ять родин, а не по одній, як колись задумав Септер. По родині на кімнату. Аскетично, красиво, патріотично. Ущільнення… Головною задачею котрого було максимально завантажити мізки радянського громадянина побутовими проблемами й розвинути щуряче стукацтво і доноси. Все,