алкоголь. Легкий і приємний. Наче ті шоколадні цукерки з п’яними вишнями. І Антін, і сестри продовжують їх їсти й на другий день, і сміються… Невідомо від чого: від градуса тих вареників, чи від самонавіювання, що вони мають їх веселити, або ж… бо діти ще, і мама молода і батько живий…
Згадав-вигадав рецепт і заповзявся розкочувати тісто з грудками, погано перемішане і якесь сіре, наче неживе. За вікном підіймався смог своєю павутиною огортаючи Мачуху.
Матюкнувся. Знову ведуча «Фреш-ФМ» не лише бовкнула якусь суцільну нісенітницю про Браяна Адамса, а ще й неправильно провідміняла його прізвище. Пригадав лектора з вишу, що читав історію України, і його кристалічно-доцільні звороти й визначення. Той читав лекцію так, що хотілося увібрати її в себе до останку. Як піпеткою, всмоктати, висмоктати м’якоть його слів, немов з мушлі. І навіть без лимона і білого сухого та мушля п’янила і смакувала сама по собі. Одначе, до випускного іспиту з історії України він так і не дійшов. Зламався, не поталанило. Хоча насправді, виправдання «не поталанило» – то для слабких. Немає «талану», є щоденна праця, інтуїція – так, вона є, але загалом – регулярна робота. І от якраз її Антіну тоді не вистачило.
Сів біля розкачаного свого неживого тіста, що не викликало в нього жодного бажання творити вареники й занурив п’ятірню в руду жижу з гниличок і цукру. Облизав. Дістав із закапелка заначку, зробивши пару спраглих ковтків. Фея Дінь-Дінь враз з’явилась поруч, вся така нереальна, прекрасна і принадна, тріпаючи крильцями й розсипаючи мерехтливі часточки навколо себе, немов з реклами якихось французьких парфумів. Антін глянув на неї з-під лоба і криво усміхнувся, знову захлинаючись своїми спогадами. Прошепотів: «Ти прилітай, прилітай до мене частіше. Бо хоч з кимось я маю гомоніти вряди-годи. Хоча б з тобою…».
III
Як все швидко змінювалося в столиці Української РСР… А ще весною сорок першого Максим планував, що наступного року поступить в медичний. Батько був хірургом-травматологом і викладав в тому інституті на кафедрі практичної медицини. Не те щоб Максим особливо мріяв про кар’єру «костоправа» (як його батька інколи називала вже давно померла бабуся по лінії матері), однак проти волі батька не йшов. В їхній родині був закон: як скаже батько, так і буде. Можливо, саме тому мама не сперечалась, коли батько сам, в перші ж дні війни, записався добровольцем на фронт. Формально чоловіків його року народження «не брали». Звісно, адже він був старшим за призовний вік. Однак брали таких як він на «збори». Себто, на фронт, звісно.
Мама, здається, навіть тоді не плакала. Просто зблідла і якось враз змарніла. Сердилася на нього неймовірно і навіть не пішла проводжати, коли його відправляли на фронт з військкомату, про що потім гірко шкодувала. Максим сам побіг, але не встиг – колона вже рушила на вокзал. Штовханина була страшенна. Усі махали гілками бузку і співали пісень. Молодиці плакали, друзі новобранців грали на гармошках й радісно викрикували щось підбадьорливе про швидку перемогу в натовп поголених мужчин,