в Москві, або ті, що живуть в Москві, як ось вона… Та ба! Навіть ті, котрі переїхали сюди з якоїсь Казані рік і три тижні тому… І навіть не до Москви, а до одного з міст-супутників – всі вони гордо іменують себе «масквічками» і зневажають таких, як він – «остарбайтерів». І круглолиці уродженки півночі імперії, і вузькоокі дочки східної її частини, чеченські мусульманки, що в перервах між намазами й хатніми обов’язками із сумом згадують своїх домашніх кіз, котрі так весело стрибали пагорбами рідної Ханкали[6], всі вони гордо іменують себе «маасквічками», лузаючи на кухні насіння гучними п’яними вечорами в яких-небудь Хімках, Митищах, Люберцах, Чехові, Фрязині, Павлинові та інших атомних грибочків міст-супутників, що повилазили на радіусних теренах Підмосков’я.
У «телятнику»[7]їхати було достобіса незручно. Ні, не те щоб Максим на щось жалівся… Звісно, що ні. На що йому, шістнадцятирічному парубку, котрого б не взяли в РСЧА[8]через плоскостопість, і він, якось так само вийшло, раптом опинився сам-самісінький в окупованому німцями Києві, було жалітись? Та він і сам знав завдяки ледь чутному, подушкою прикритому, радіоприймачу на горищі свого Богом і німцями (останнє на щастя) забутого, напівзруйнованого будинку, що тривають запеклі бої. Так що вижити йому, що там, що тут, в цьому чортовому потязі, ймовірно не судилося…
Мати померла ще на початку грудня 1941-го. Вона хворіла на сухоти й поки в неї була ремісія – ще трималася. А потім горів Хрещатик. Цілих одинадцять днів палав і німці його ніяк не могли загасити. Всіх мешканців з «ферботене зоне»[9]вночі повиганяли з головної магістралі міста й прилеглих вулиць, і ті сиділи на своїх валізах, клунках та й просто – на траві Володимирської гірки. Додому нікого не пускали – район був оточений по периметру, і всі ті люди, котрим нікуди було йти, бо ані рідних, ані близьких друзів вони не мали, так і жили, немов цигани, в парку. На щастя вересень видався по-київському теплим і лагідним. Тоді ще навіть не почало опадати листя зі столичних дерев. Однак мамі як раз на тій галявині й погіршало. А потім стало зовсім непереливки й зробити нічого вже було не можна…
Здавалося, ніби чиясь довга, волохата лапа наставила точок на карті Росії поблизу її столиці, зовсім не думаючи про мешканців тих точок. Адже всі ті «точки-грибочки», нерозривно пов’язані з Мачухою, мали все: і кінотеатри, і супермаркети, і навіть автобусні зупинки… Однак, вони не мали того важливого для курсування нечисленного громадського транспорту, що перевозив жителів супутників кожного ранку до Москви й кожного вечора назад, – доріг.
І ось, о п’ятій, коли ще й не світає і лише виблиски тьмяних ліхтарів освічують «роздовбані» тротуари, до автобусних зупинок, електричних станцій, своїх автівок, автівок своїх «чуваків», залізничних вокзалів та інших засобів сполучення прямує натовп цих «маасквічок», аби обслуговувати інших, собі подібних, однак, трохи більш удачливих за них, ну майже