його заявою, не зважаючи на те, що той мовчав і, очевидно, не мав наміру розмовляти, все ж таки запитав:
– Хіба ви йшли пішки?
– Ет, чррт, – видерлося якесь прокляття з рота його сусіди. – Їхав! Їхав у потязі в вагоні… Чрррт…
І чоловік потер лівою рукою ліве око, ніби вся лють ї вся причина його незадоволення сиділа йому в оці.
Очевидно, він чогось не договорював і не хотів про це говорити. Гай більше й не силкувався його розпитувати. На це й не вистачало часу, бо потяг уже підходив до станції, про що сповістив гудок паровозу. Коли потяг зменшив швидкість близько станції, таємничий гість Теодора, не промовивши ні слова, несподівано зіскочив з вагона на колію і зник.
Теодора Гая трошки здивував такий звичай виходити з потягу та дякувати за проїзд. Він швидко підійшов до дверей вагона і, виглянувши, побачив, як чорна постать незнайомця спустилася з насипу і нарешті стала маленькою чорною крапкою в далині.
Гай все ще замислено дивився в ранковий присмерк, міркуючи над тим, хто був його гість і які наміри ховає він під машкарою свого подзьобаного обличчя. Сільським парубком він не міг бути, це одразу можна було відчути, побачивши його руки та безцеремонне поводження. Бандит? Контрреволюціонер? Якого ж біса він роз’їжджає сам з ціпком, бандити ж бо тепер купи держаться. Просто міщанин, переодягнений в сільський одяг? Не добереш. Коли б Гай мав змогу, він напевне непомітно пройшов би за цією людиною, простежив би, що вона робить, довідався б, про що думає.
Скільки є на світі людей, і кожний з них заховує свої почуття, свої таємниці. Може, він убивця або злодій, і ми так само поставимося до нього, як і до чесної людини. Можемо пройти повз нього, попросити вибачення, ввічливо посміхнутися або навіть стиснути руку, як найкращому приятелеві.
Скільки невідомого заховує кожне людське обличчя, яка трагедія може бути за нам, яке щастя і яка зловісна та холодна лють!
IX
Розділ історичний
Село тієї доби, що її ми змальовуємо, мало свої особливі звичаї та прикмети. Про це треба пам’ятати, щоб дещо не здавалося перебільшеним, а постаті тодішніх селян не наводили б на думку, що їх вигадано, бо справді вже давно не існує тих мрійливих пейзан, до яких звикли читачі, а тим більше заклопотаний обиватель.
Село Зігнуті Вільхи, куди їхав з товаришами Теодор, знаходилося від залізниці на відстані приблизно верстви. Село було велике й багате, з одного боку оточене великим лісом і з другого – широкими ланами, випасами та луками. Від містечка, де жив Теодор Гай, навпростець до села було багато ближче, ніж залізницею, але дістатись до нього залізницею було легше навіть і тієї пори, бо селяни дуже неохоче давали коней, та й залізницею було дешевше.
Після майже безсонної ночі Гай з товаришами розвантажили на станції вагон і, найнявши воза, вирушили на село. За кілька фунтів солі місцевий дядько згодився їх одвезти. Тепер вони їхали, збиваючи куряву на широкій дорозі, що вела до села.
Поки вони поралися з своїми клунками