кохту. На одній руці у неї була чорна рукавичка, з якої виглядали загрубілі пальці. Побачивши робітників, вона махнула рукою в рукавичці і сердито заговорила:
– Ідіть, ідіть з богом! Бог дасть!..
Потім тією ж рукою поправила очіпок і, плямкаючи вустами, сердито дивилася на робітників. Вони ж пройшли повз неї, ані слова не сказавши. Їх дуже пригнітили ці слова, і вони глибоко відчули образу, відчули, що до них ставилися, як до жебраків.
– От, чортове опудало! – нарешті перетяв мовчанку Антошка… – Ви бачили, на ній чорна шовкова спідниця?
– Шкода, що в неї ще нема твоїх окулярів, Антошко, вона б їх напевне начепила собі на вуха! Ну й темнота! – сказав один з робітників.
– Не тільки темнота, – додав Гай, – а й жадність!
З цими словами вони звернули в бокову вуличку, тут було порожньо й тихо. Було чути, як гули бджоли і десь рипів журавель, – хтось з криниці діставав воду. За одним з тинів лунав веселий жіночий сміх, біготня й жартівливі вигуки. Коли вони проходили повз нього, звідти визирнуло розкуйовджене дівча й швидко сховалося, потім не минуло й хвилини, як на перелазі знову з’явилося те саме дівча, але вже в компанії з дорослою дівчиною.
– Чи нема у вас якого краму, матерії? – запитала дівчина.
– Як же, у нас усе є! – відповів Антошка.
Мале дівча, почувши це, швидко залопотіло босими ногами і десь зникло. За кілька хвилин біля робітників було веселе й барвисте коло дівчат. Вони тягли з хат усе, що трапилося під руку, і вимінювали на матерію. Але це все робилося потайки, щоб не довідалися батьки. Коли обмін був у самому розгарі, на вулиці появився якийсь ще досить молодий дядько. Деякі дівчата, помітивши його, почали тікати.
– Куди, дурні це ж Максим! – голосно крикнула на них струнка красуня з гуртка дівчат.
Це був середнього віку здоровий чоловік з насмішкуватими очима й бадьорим голосом у горлі.
– Чого злякалися, сороки! Не бійтеся, до ваших батьків з доносом не піду!..
– Не дуже ми й злякалися! – відгризнулась вертлява дівчина, покрутивши головою, від чого розлетілася її чудернацька зачіска.
– Тримай коси, Проню, бо втечуть! – зауважила їй, сміючись, друга.
Максим підійшов до робітників і поздоровкався.
– Це ви й будете Максим незаможник? – запитав у нього зацікавлений Теодор Гай.
– Так, це я, а ви, мабуть, робітники з «Червоної Зорі»?
Знайомство відбулося. І компанія, залишивши дівчат, посунула далі з Теодором Гаєм та Максимом на чолі.
– Кажуть, що у вас на все село лише троє незаможників? – запитав Петро.
– Троє зареєстрованих, – відловів Максим, – а так то є багато, особливо на лівому кутку біля лісу. Тільки всі вони ще бояться одверто щось сказати проти Василя Івановича або Степана Трохимовича. Ви вже, мабуть, про таких чули? От тому і троє, як більмо на оці в куркулячої коняки. Але це пусте, вже на лівому кутку сперечаються. Незабаром наша армія збільшиться. Василь Іванович лусне з досади.
– Це добре, – сказав Антошка, що прислухався до розмови. –