Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955)
гомео патію трохи пізніше.
Орден Копняка
Вінстон Черчилль прибув 20 листопада 1947 року на королівське весілля до Вестмінстерського абатства як гість. Колишній прем’єр-міністр запізнився (чиста випадковість, на думку друзів; навмисний розрахунок, на думку критиків) – і всі присутні встали, щоб привітати його. «Усі встали, – повідомив сер Генрі “Чіпс” Ченнон, біограф, – усі королі та королеви». Важко було повірити, що цього чоловіка британський електорат випхав із влади трохи більше як два роки тому. “У Вінстона немає сорому?” – запитує “Боббеті”, маркіз Солсбері, в першому епізоді “Корони”, коли Пітер Морган уявляє, як головний консервативний критик Черчилля міг висловити свою зневагу. “Він обурливий, – відповідає Ентоні Іден, не дуже відданий помічник і номінальний заступник Черчилля. – Але ти повинен ним захоплюватися… Бідний старий Еттлі… Ніхто не встав, щоб привітати його”».
Вінстон Черчилль, з яким ми вперше зустрічаємось на початку «Корони», теоретично є розчарованою людиною, вже не прем’єр-міністром, а лідером опозиції Його Величності. Наприкінці Другої світової війни міжпартійний уряд, яким Черчилль успішно керував від темних днів 1940 року, почав втрачати популярність.
Європейська війна була тріумфально виграна. І хоч Японія ще вела боротьбу, заступник лідера коаліції Клемент Еттлі відчув, що настав час, коли Лейбористська партія знову повинна завдати удару. На наступних загальних виборах британський електорат рішуче з ним погодився, надавши лейбористам величезну більшість зі 146 депутатів, щоб ті реалізували свою програму побудови нової яскравої та вічної «держави добробуту», що передбачає безплатну Національну службу охорони здоров’я та програму суцільної націоналізації.
Король Георг VI запропонував прем’єр-міністру, що йшов, нагородити його Орденом Підв’язки, але Черчилль відмовився. «Як я можу прийняти Орден Підв’язки, – сказав він, – коли британці щойно нагородили мене орденом Копняка?»
Однак уже в жовтні 1951 року, після шести років соціалістичного уряду, Велика Британія по-доброму сприйняла Черчилля та його консерватизм. Велика реформаторська адміністрація Клемента Еттлі була виснаженою, а життя багатьох людей залишалося похмурим, багато товарів повсякденного побуту – від солодощів до тютюну, все ще були нормованими. Обіцяний електорату новий день ще не настав.
Перед черговими загальними виборами консерватори обіцяли британцям нові підходи до розв’язання задавнених проблем і чітку програму дій, зокрема, зобов’язуючись будувати 300 000 нових будинків на рік. І всередині партії деякі ледь чутні голоси доводили, що потрібно запропонувати й нового молодого лідера. З 1945 року «Боббеті» Сесіл (він став маркізом Солсбері в 1947 році) керував групою незадоволених молодих торі, які планували переконати свого шанованого, але постарілого лідера подати у відставку або принаймні делегувати – на постійній основі – контроль партії