які пережили кілька битв, пов’язаних із поглинанням у минулому. Але він зізнався Себові, що через це втратив сон.
– Чому? У поглинанні сімейної компанії немає нічого особливо незвичного. Останнім часом таке стається дуже часто.
– Згоден, – сказав Клайв, – але цього разу це особисте. Твоя мати не сумнівалася, коли запросила мене приєднатися до ради директорів після того, як мій батько подав у відставку, і, чесно кажучи, це не те саме, що розповідати діловій пресі про новий маршрут на Багами, чи про останню програму лояльності, або й навіть про будівництво третього лайнера. Якщо я помиляюся…
– Наразі твої брифінги були просто ідеальними й досконалими, – похвалив Себастьян, – й остання заявка «Кунарда» майже залагоджена. Ми це знаємо, і вони це знають, тож ти не міг би виконати роботу іще професійніше.
– Приємно, що ти так кажеш, Себе, але я почуваюся, як бігун на фінішній прямій. Бачу стрічку, але є ще одна перешкода.
– І ти її здолаєш майстерно.
Клайв якийсь час вагався, перш ніж озватися знову:
– Не впевнений, що твоя мати справді хоче цього поглинання.
– Ти цілком можеш мати рацію, – визнав Себастьян. – Однак для неї є компенсація, яку ти, можливо, не врахував.
– Що саме?
– Її все більше й більше поглинає робота в лікарні, а там, не забувай, працює значно більше людей і заклад має більший бюджет, ніж компанія Беррінґтонів. І що іще важливіше, ніхто не може взяти на себе ці обов’язки.
– Але як почуваються Джайлз і Ґрейс? Зрештою, вони ж мажоритарні акціонери.
– Вони віддали їй право остаточного рішення, мабуть, саме тому вона мене питала, що я думаю з цього приводу. А я не залишив їй жодних сумнівів у тому, що за своєю природою я банкір, а не логіст і радше став би головою «Фартинґс-Кауфман», ніж компанії Беррінґтонів. Їй було нелегко, але вона врешті визнала, що я не зможу робити і те, й те. Якби у мене був молодший брат…
– Або сестра, – додав Клайв.
– Цить… інакше Джессіка може отримати нові ідеї.
– Їй же лише тринадцять.
– Не думаю, що це її турбує.
– Як їй ведеться у новій школі?
– Її вчителька з образотворчого мистецтва зізналася, що небагато часу мине, поки усім стане надто очевидно, що у третьому класі школи є художниця, набагато вправніша за неї.
Коли пізно ввечері у понеділок Емма повернулася з утилізації судна, вона вже знала, що має сказати Гаррі про те, що саме знайшов Френк Ґібсон і його команда, коли розрізали подвійне дно «Кленового листка».
– Вийшло на яв те, чого ми завжди боялися, – сказала вона, сідаючи навпроти Гаррі. – І навіть гірше.
– Гірше? – повторив Гаррі.
Вона схилила голову:
– Артур видряпав повідомлення всередині подвійного дна.
Вона зробила паузу, бо не могла більше нічого вимовити.
– Не треба мені казати, – Гаррі узяв дружину за руку.
– Я мушу. Інакше доведеться продовжувати жити брехнею решту життя.
Минув ще якийсь