Кракових землях і у франків почалися війни, – припинила мовчанку дівчина. – Там не лише дороги – усі стежки засідками перекриті. Значить дорога одна – в гори.
– Там бісопоклонники і людожери.
– Краще вони, аніж живцем горіти на жертовнику. Кажуть, що в горах є печери і закинуті засіки. Знайдемо там міцну криївку, відіб'ємося й від бісопоклонників. А звір у горах і зимою не переводиться. Не пропадемо.
– Ведмеді…
– До Пека ведмедів!
Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупана:
– Поцілуй мене!
– Славко!
– Ще! Ще!
– Я тебе знайду, – шепотів Томирад, блукаючи губами у широкому вирізі її сорочки. – Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!
– Коханий… – Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цілунками. – Ти рятуєш мене…
«Хоч би вежу не розвалили», – посміхнувся Цапик, зачувши зверху характерні звуки. Разом із нічною прохолодою під шкіряний підкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокій. Він уже здогадався, що між приїздом до городища Волха і дивною поведінкою княжича існує зв'язок. Волха тут не любили і боялися. Не розуміли деяких його слів і вчинків, заздрили плодючості його жінок і наложниць. Називали служителем болотяних духів, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумілість та жадібність він втратив Пекову довіру, а разом із нею і пророчу силу. Що за золото чаклує на хорі і смерть. Проте, забачивши на дорозі старшого з племінних могитичів, уклонялися і цілували яструба на його патериці.
Прихід Волха до князя ніколи не віщував доброго. Але, зазвичай, зміни стосувалися лише княжого терему, рідко – сімей речників і старійшин. До цих «верхніх справ» Цапик звик відносити і таємні побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, і решта «верхніх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав він, своє життя і свої клопоти, відмінні від клопотів смердів та простих дружинників. Але у сьогоднішній дивній тривозі княжич раптом згадав про Спірку.
«Навіщо Томирадові моя сестра?» – дивувався молодий дружинник. Сестру свою він любив. Усі його приятелі, як у дитинці, так і в нижньому городищі, цілком сходилися на думці, що зі всіх вродливих дівчат Спірослава – для друзів і своїх просто Спірка – найвродливіша. Такої густої гриви волосся і таких міцних стегон не мали ані горді Горанові онучки, ані довгонога донька воєводи Стоймисла, на яку – як пліткували тепер у стольному городищі – наклав оком сам Чоломир. А ще Спірка найкраще за всіх дівчат стріляла з малого лука, найшвидше бігала і давала собі раду, виходячи сам на сам зі здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спірку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навіть…
«Потім», – згадав Цапик слово княжича.
«Добре, – вирішив він, – почекаємо. Колись відірветься від тої скаженої туриці і тоді взнаємо, яку таку біду до нас Волх приніс й для чого князенкові знадобилася наша Спірослава».
Коли Тітіра була малою, її вкусила