скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте, – Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з'явилась у ній.
– Джуй! Джуй! – облавники заохочували псів тими ж вигуками, що й їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх винайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.
Облавники поспішали. Вони передбачали наздогнати втікачок у смузі вологих долинних дубрав, що відокремлювала населені Білим Племенем пагорби від передгірних карпатських кряжів. Підніжжя тих кряжів вкривали темні букові ліси зі щільним лісостаном та безкраїми колючими чагарниками. Крім того, що гірські хащі вважалися непролазними, переслідувачі збіглих дів ще й побоювались ворожих засідок. Вої верховинних племен славилися своїми хитрими пастками та вмінням робити засідки. Тому вирішили: конче треба зловити дів, доки ті не добігли до чагарників.
У перші ранкові години ловцям біглося зручно. Легко озброєні молоді куничі не відставали від мисливських псів вовчої породи – сірих, мовчазних, невтомних. Пси відразу знайшли слід, що вів на південний захід. Облавників трохи збентежило те, що за всіма слідовими знаками дів бігло троє, а не четверо. Але цю обставину вирішили тимчасово забути. Тим більше, що серед трьох мчала до скель найважливіша – як сказав їм вночі Дорош – втікачка. Онука Горана. Знатна туриця зі старого боярського роду. А ще з нею бігла її сука Навка. Рудий смух залишився на тернових колючках.
На початку ловів переслідуваних від переслідувачів відділяло більш як півночі борзого бігу. Але вже над полудень досвідчені мисливці помітили, що відстань скорочується. Підмаренники й тонконіг-трава, прим'яті підошвами втікачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту. Хоча сонце пекло нещадно і втома лягала на м'язи, мисливці піддали ходу.
Невдовзі куничі звузили облавну лінію, розділилися на дві групи. Одна почала обходити збіглих дів зліва, друга – справа. І лише пси трималися центральної позиції. І в західних лісах Біле Плем'я не полишало звичаїв загонників з берегів Танаїсу Лише комонний вишкіл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лісових байраках і на вітровалах коні ламали ноги.
Ловців очолював найстарший із Дорошевих синів – Нірад. Він добре знав тутешні дубрави. Попереду текла річка. На її березі схопити втікачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок відчайдушного спротиву, дозволив убити Спірку і Риску. Для знатних дів, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стріли-зрізні та міцні сітки. За Нірадовим розрахунком, на річковому березі його вої мали опинитися або одночасно з втікачками, або ж трохи їх випередити.
Облавники, захоплені погонею, вибігли з діброви, не виславши наперед розвідників. Але й ті, що стояли на річковій ріні, не очікували появи куничів. Вони якраз розкладали багаття, готувалися смажити щойно обдерту косулю. Воїни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварські луки,