якщо обложений ворог з відчаю раптом вдарить саме у те місце, де знаходитиметься малолітній Інґвар?… Виключати цього не можна. А тоді від ідеї штурму доведеться відмовитись.
Звісно, Інґварові не місце на полі битви. Більш того, бажано тримати хлопчика якнайдалі, у безпечному місці. Та як відпустиш його від себе?! І головне – з ким відпустити?! Сам ярл більше довіряв своїм норвежцям, шведи ж навпаки не надто вірили їм. Отже, якщо про хлопця піклуватимуться люди Рюрика, непокоїтиметься Хельґ. Якщо доручити це норвежцям, тоді шведи мимовільно відволікатимуться від битви.
А що станеться у разі, коли раптом кляті склавини довідаються про місце, де охоронці (норвежці чи шведи – байдуже) переховуватимуть хлопця?! Полонивши Рюрикового спадкоємця, вони матимуть змогу висувати будь-які умови, включно до повного зняття облоги. Тому і це не годиться!..
Розмірковуючи над обома ризикованими можливостями, ярл дедалі більше переконувався у неприйнятності свого початкового наміру. Але якщо, маючи під рукою сотню горлорізів, він водночас не може ризикнути, відкрито напавши на ворогів, який тоді сенс у всьому цьому поході?! На що тут загалом розраховувати – тільки лише на переляк миролюбних землеробів-склавинів перед відчайдушно хоробрими мандрівниками?!
Хельґ спробував уявити, як приводить невеличку дружину під стіни Києва-міста, як виголошує вимогу здатися без бою, як князь боягузів-склавинів (наскільки відомо, звати його Хьоскульдом) одразу підкоряється – бо слимаки не можуть чинити жодного спротиву несамовитим сміливцям…
Але ж ні!!! В жодному разі нічого подібного не станеться: про склавинського князя відомо, що він три чи чотири рази водив дружину на Константинополь – і не без успіху. Щоправда, наприкінці якогось із походів прийняв віру ромейську, віру невдах і боягузів…
Тим не менш, без крові не обійдеться.
А отже, без ризику для життя малолітнього Інґвара не обійдеться також.
Ну що ж…
Отже, треба діяти в інший спосіб.
Але в який саме?!
Цього Хельґ не уявляв. Хоча придумати щось мав негайно: інакше похід у склавинські землі втрачав сенс.
До речі, з цим можна було би сяк-так змиритися. Ну, повернув би він назад, підготувався би краще – і знов у похід! Але ж і це неможливо!!! Й не лише тому, що жоден вікінг не відмовиться від походу, навіть не спробувавши зійтися з ворогом у двобої, а це вже відверте боягузтво. Були ще дві причини не відмовлятися від задуманого негайно.
«Треба зупинити їх, Хельґу! Треба позбавити мерзотних рабів самої можливості втекти у склавинські землі – а це стане можливим, коли у Києві-місті володарюватиме справжній нащадок вікінгів. Мій син Інґвар має стати тамтешнім князем – ти розумієш це, Хельґу Орварде?! Мій Інґвар!.. І саме ти допоможеш йому якнайшвидше і якнайнадійніше вкорінитися у самісінькому серці склавинських земель. Допоможи в цьому, Хельґу!!! Заприсягнися, що допоможеш…»
І він заприсягнувся, бо чудово розумів, чим усе скінчиться, якщо не зім'яти клятих