який начебто розіб'є загони закутих у залізо північних воїнів, але водночас цілуватиме під хвіст південних собак.[18] Остаточно ж славу Новгорода потопить у крові інший Рюриків нащадок: цей божевільний нібито змішає варязьку кров із якимись темними дикунами – чи то з мордвою, чи з Москвою…[19]
На цьому прокльони нарешті урвалися: палаюча могила відпливла вже далеченько, тож відчайдушні крики з полум'я ледь-ледь долинали до берега.
Звісно ж, Рюрик мусив якось зреагувати на почуте – бо всім відомо, що передсмертні прокльони мають особливу магічну силу. Отже, щоб відвести майбутні загрози від свого роду, конунг вирішив посадити сина Інґвара на княжіння не в Новгороді й не в Ладозькій землі, а десь подалі. Склавинське Київ-місто видавалось ідеальним прихистком: його треба всього лише підкорити – а це нібито зовсім не складно.
Водночас годі було й шукати кращого виконавця останньої волі конунга, ніж його родич – безземельний норвезький ярл Хельґ Орвард, якого не надто добре знали не тільки шведські дружинники Рюрика, але й утікачі-новгородці. Таким чином, у Києві-місті він міг лишатися невпізнаним, доки сам не побажав би назватися справжнім ім'ям…
Невпізнаним?!
А нумо…
Нумо!..
Хельґ замислився настільки глибоко, що відірвав погляд від темної річкової поверхні, заплющив очі, опустився на палубу й закляк, немовби заснувши. Та насправді ярл не спав, а напружено розмірковував десь із годину. Коли ж знову підвівся, то його губи під пишними вусами розтягнулися в задоволеній посмішці. Що ж, здається, він таки відшукав підходящий розвиток подальших дій! Якщо вчинити саме так, можна буде і у Києві-місті з сотнею вікінгів з'явитися, не привертаючи зайвої уваги, й малолітнього Інґвара жодному ризику не піддавати, і владу з рук м'якосердого Хьоскульда вибити!
Ярл здійняв догори правицю, привертаючи увагу веслярів, потім наказав стишити хід. Друга лодія з невеликим запізненням повторила той самий маневр, проте Хельґ показав жестами: наближайтесь до нас! Доволі швидко обидва судна порівнялися, тоді перекинувши над водою міцні мотузки, лодії підтягнули одну до одної упритул. Хельґ підійшов до борту, так само зробив Алберт Валссунґ,[20] який розпоряджався на другому судні.
– Наказую всім негайно роззброїтися, – мовив ярл якомога переконливіше. – Нехай кожен залишить при собі хіба що довгий ніж, не більше…
– Що ти таке кажеш, Хельґу Орварде?! Хіба можна…
Самим лише суворим поглядом глибоко посаджених очей з-під грізно зсунутих до перенісся брів ярл змусив свого полководця негайно замовкнути.
– Отак-от краще, Алберте, – мовив поблажливо. – Я чудово розумію, що ми перебуваємо в чужій землі серед людей, налаштованих не надто гостинно. Якби не розумів, ми б розмовляли не посеред річки на зчеплених бортами лодіях, а о-о-он на тому березі.
Хельґ махнув рукою, вказуючи на зручне для стоянки плесо. Та в його наступних словах