дубовими обличчями до центру тока. Дружини могитичів обмазали свідків лоєм. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, їхні чоловіки з належними молитвами та піснями розклали у самому центрі велику ватру, видовжену з півдня на північ. Для судової ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасів божниці, де вже кілька юлів висихала мертва плоть священних дубів із пралісу. Вона була твердою, білою, наче кістка, і пахла травневою ніччю.
Поки колоди перепалювалися на вугілля, Тітіра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дахом» і стиснула губи у тонку щілину.
«Зміївна мудру чинить!» – шепотіло жіноцтво.
Тік поступово залюднювався.
Коли замість ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареної грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:
Іти, зверни, зверни до гори!
Іти, зійди, зійди, запали!
Іту медову вийми, урви!
Жрецький спів наче розбудив Тітіру. Причинна зашепотіла: «Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горіховому гнізді! Ягни зартай, запрагни, йми – не вмри!»
На грань могитичі поклали кричну штабу у три мечні леза завширшки та завдовжки зо два чоловічі кроки. Князь у ромейському срібленому панцирі зійшов на стіл, сів і дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом і Хорсовими знаками. Головний з них – Боже Око – златоковаль прикрасив халцедонами та індійськими рубінами.
З північної сторони току з'явилася процесія. Волх вів призначених для випробовування. Першою до грані підійшла його донька Людмила, за нею ще півтори дюжини найкрасивіших дів з обох родів Білого Племені. Волосся у всіх було розплетене, вузькі вінки з савур-трави стягували його наче обручі.
Ранкове сонце – аз ним і блідість урочистих облич та вологі від переляку очі – виявили зазвичай згладжені буденними виразами, а тепер графічно гострі та межові риси знаменної вроди.
Незвично короткі, вище колін, сорочки дівчат викликали пожвавлення серед дружинників. Князь суворо глянув на них, потім звернувся до старійшини Дороша:
– Кого немає?
– Горанової наймолодшої, Стоймислової Жаринки, а з простих – Спірки з Лугового кінця та рудої Риски.
– Добре шукали?
– У городищі геть все обшукали. Вже й облавників до лісу відправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.
– А Горан зі Стоймислом?
– Сидять у теремах. Привести?
– Нехай собі сидять, – насупився Чоломир і вказав перначем на жерців:
– Чого вони тягнуть?
– Залізо ще холодне, – замість Дороша відповів воєвода Шандр. – Має зачервоніти.
Воєвода хотів ще додати, що Волх мудрує з тією штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькі крицеві смуги, а на розжарені леміші. Але вирішив промовчати.