уривистий крик, із джунглів з'явилися ченці. П'ять воїнів вискочили із заростей, немов тигри, що вистежили свою здобич. Табурал окинув їх своїм досвідченим поглядом і оцінив ситуацію.
– Це не прості воїни. – Промайнуло в голові індуса, і він зрозумів, що його друг рано почав святкувати перемогу.
Ченці виглядали майже так, як їх описували ті, що ледве дивом вижили після зустрічі з ними: в вільному одязі, шкіряних обладунках, з невеликими щитами і короткими дротиками. В кожного до стегна були прив'язані короткі мечі, а через плечі виднілися рукояті чи то мечів, чи то кинджалів. В порівнянні з ними загін, яким командували Табурал і Фарсіс, був жалюгідною зграєю бродяг.
– Ех. – Зітхнув воїн. – Якби зараз зі мною були мої старі друзі, в нас був би шанс, а так.
– Стояти разом! Не розкриватися! Атакувати напевно, а хто злякається – вб'ю! – Встиг прокричати Табурал, коли перший чернець злетів над ладом переляканих індусів.
Немислимим чином перший чернець ухилився від півдюжини спрямованих на нього мечів, і при цьому усього лише єдиним помахом відсік голову одного з воїнів, Табурал зрозумів, що це його останній бій.
– Тримати лад! – Заволав він на все горло. – Щити зімкнути!
– Тридцять солдатів – не три та не десять. Просто так їх не здолати. – Подумав Дітар і нарешті зважився на ризикований стрибок. Тільки повна зневага життям дає насолоду битвою. Так вчив його циганський Барон, де він народився, так навчали його в Монастирі, де він знаходився вже п'ять років, так вчив своїх воїнів він сам.
Один за іншим ченці встрибували прямо на центр ладу чужаків. Зручний для походу одяг індусів абсолютно не міг захистити їх від потужної зброї ченців. Дротики, що летіли з всіх боків, і метальні ножі, менше ніж за хвилину встигли знищити половину загону індусів. Інші кинулися врізнобіч. Ченці чорною тінню кинулися слідом, вбиваючи тих, що тікали. Лише Дітар зупинився і озирнувся навкруги в пошуках найціннішого – людини, ужаленої змією.
– Як вони змогли вислизнути? – Здивувався він, побачивши кілька індусів, що відбігли вже на півсотні кроків у бік озера.
Переслідуючи ворогів, Дітар розумів, що з ущелини, входом в яку є тільки озеро, живим випустити нікого не можна. Адже таємниця місця їх поселення не має бути відкрита. З одного боку він побоювався за життя Монастиря, а з іншого, зберегти таємницю було сенсом його життя.
Індуси рухалися так, щоб відгородити собою мавра і його супроводжуючих, тим самим перетворивши свої тіла на потужний захист. Вони розуміли, що знесиленого мавра легко втратити, тому старалися що сили.
Дітар біг не один, поряд з ним були його воїни. На бігу, вони продовжували метати в індусів свої списи. Іноді спис пролітав повз ворога, а іноді попадав в саму ціль, пронизуючи жертву наскрізь. Не зупиняючись, ченці висмикували спис з мертвого тіла і продовжували гонитву за тими, що залишилися. До озера залишалося не більше ста метрів. Ворог біг, не оглядаючись щосили, сподіваючись зберегти життя, але продовжуючи втрачати своїх