принаймні, доки його не допитає Глава Братства. Скажи Анрісу, щоб приніс потрібної трави для його лікування.
Орхан, притримуючи рукою меч у стегна, побіг до краю лісу, де один з ченців збирав метальні ножі, витягуючи їх з ворожих трупів.
Дітар турбувався за життя мавра. Гірше було те, що він був практично виснажений і втратив багато крові. Отрута, навіть у малій кількості, проникнувши в кров, могла у будь-яку мить зупинити серце. Тому Дітар відразу став обережно заливати в рот розвідника воду. Той ледве ворушив язиком, але пив.
Дітар дав знак ченцям підвести до нього полонених.
В цей момент з лісу пролунав крик. Всі обернулися на різкий звук: вздовж берега хитаючись, біг один з індусів. Схоже, він не загинув у сутичці, а лише втратив свідомість. Тепер же відчайдушно намагався врятуватися втечею. Не це стурбувало Дітара, адже втекти від вартових Білокам'яного в джунглях, не зміг би і здоровий, не те, що поранений. Дітар побачив, що Орхан стоїть над Анрісом, одже – сталося непоправне!
Діяти треба було швидко.
– Стережіть мавра і полонених. Якщо спробують втекти – вбийте. – Наказав чернець своїм воїнам і кинувся до лісу. Тим часом, залишивши свого друга, Орхан наздоганяв втікача. Втеча від ченця завжди закінчується однаково. Про це можна було не турбуватися. Дітар біг лісом і лише наблизившись, зрозумів, що справа зовсім погана. Анріс лежав на землі, міцно притиская руками величезну рану на животі. Звідти стирчав уламок ворожого списа. Від таких поранень навіть Глава Братства, будь він тут, не зміг би врятувати нікого! Дітар сів поряд з вмираючим другом. Поранений розплющив очі. Легка судома пройшла по його юному обличчю.
– Що? Як? – Промайнув потік думок в голові командира. – Смерть воїна після бою і ще від руки напівживого ворога. Я не можу в це повірити. Дітар обмірковував те, що сталося, час неначе зупинився. Він зітхнув і подивився, вмираючому прямо в очі. Анріс також розумів, що його рана смертельна, але в його погляді читалося величезне бажання жити. Ченці мовчали. Дітар знав, що його чекає, знав, що це його борг перед пораненим другом, занадто довго вони з Анрісом були завжди поруч, щоб ось так просто можна було порушити їх традицію. І тут знову сильна судома спотворила обличчя вмираючого воїна. З його очей раптом хлинули сльози, а з рота – пінистий потік крові. Цього Дітар витримати вже не міг!
– Мій друг. – Задихаючись, промовив поранений. – Прошу, позбав мене від мук, не дай агарійским грифам, виклювати мої ще зрячі очі і видряпати ще гаряче серце. Нехай твоя рука дарує мені світ і спокій.
Він захлинався власною кров'ю, але говорив чітко, немов від цих слів залежало його життя. І Дітар знав, від нього зараз залежало,тільки не життя, а смерть друга. Анріс був гарним воїном і заслужив на останнє прохання.
Ченці рідко дають клятви, а якщо все ж присягаються, то Сонцем, і зобов'язуються їх виконати. Вартовий бився проти небажаних гостей і проявив всі свої навички та вміння. Він показав свою героїчну відвагу в нерівному бою та дотримав клятву:"Оберігати таємницю