вони самі могли порадити лікареві, в якому барі можна добре відпочити, де в асортименті завжди є свіжий холодний ель, а де – смачні суші і сашимі.
Пам’ятаю, на одному семінарі в альма-матер я в парі з Веронікою відпрацьовував тему «Діагностика під час першого візиту пацієнта». Ми грали ролі: я – лікаря, вона – пацієнтки. Як і належить психотерапевтові, я проникливим голосом спитав Вероніку, які проблеми в своєму житті вона вважає найскладнішими.
Мулатка Вероніка ніколи не вдягала бюстгальтер на ці вечірні семінари. У неї були чудові налиті груди, на смаглявій шиї блистів тонкий золотий ланцюжок. Після занять, які закінчувалися о дев’ятій, вона завжди кудись поспішала, не думаю, що до бібліотеки. Облизнувши густо нафарбовані губи, Вероніка простогнала: «Ви питаєте, які в мене проблеми? О, лікарю, ви не уявляєте, як я хочу трахатися…»
Іван та його кат
Глава 1
Одним із перших мені призначили пацієнта на ім’я Іван. Упродовж року мені довелося працювати з багатьма хворими, але Іван запам’ятався найбільше.
Ось що було написано в його медичній карті: «Іван Н. – українець, п’ятдесят три роки. Родом із Чернігова. У минулому – хірург. Зараз працює на будівництві. Неодружений, дітей немає. Після отриманих чисельних травм страждає від болю вплечових і колінних суглобах. У кількох судах Нью-Йорку має відкриті судові позови, в яких звинувачує фірми й організації у завданні шкоди його здоров’ю. Два роки тому тиждень перебував у психіатричній лікарні».
Він був худорлявий, на зріст трохи вищий за середній. Що ще? Як змалювати його? Івана – не казкового красеня-супермена, а такого собі п’яничку, завсідника вуличного балагану? Обличчя невиразне й тьмяне: рот, ніс і вуха. Навіть нема бородавки, ні шраму для різноманітності. Нудьга.
Спочатку Іван і справді здавався мені найнуднішим персонажeм. Я смертельно нудьгував на всіх наших 45-хвилинних психотерапевтичних сесіях. Головним тоді було для мене не заснути і не впасти з крісла. Тому я приділяв велику увагу своїй позі: навалювався усім тілом на правий підлокітник крісла і простягував ноги вперед. А коли відчував, що під бурмотіння Івана починаю засинати, спохоплювався і змінював позу – переміщав тіло на лівий підлокітник.
Слухаючи Івана всі 45-ть хвилин, я методично кивав головою, дивлячись то на його невиразне обличчя, то на круглий настінний годинник над його головою. Він нагадував мені біоробота: приходив на сесії з німецькою пунктуальністю й з такою ж пунктуальністю рівно через сорок п’ять хвилин вставав, вдягав свій старенький піджак і, обдарувавши мене на прощання механічним рукостисканням, ішов. Він пив, тому часто його очі були тьмяними.
Іван страждав від депресії та ще мав психосоматичне порушення. Підкажу, що слід розуміти під «психосоматичним порушенням»: наявність у людини фізичного болю з невідомої причини або через недоведеність існування цього болю, як такого. Іншими словами, людина скаржиться,