час, поки вона не відновиться, їй потрібна грошова допомога. Але ви, судячи з ваших же слів, на жодній роботі в Америці не затримувалися більше пів року – отримували чергову травму і відразу ж бігли до адвоката. Дивіться, що відбувається: ви купили в супермаркеті зіпсований йогурт із простроченою датою, від якого, як ви запевняєте, у вас був сильний пронос. О’кей, буває. І ви, колишній хірург, який колись робив складні операції на відкритій черевній порожнині, злякалися проносу і побігли в лікарню до «швидкої допомоги», де цей ваш візит зареєстрували. Потім, через місяць, у вас трапилося запалення апендиксу. Вам роблять легку операцію, видаляють його, і після цього ви подаєте позов у суд проти супермаркету, доводячи, що начебто через те отруєння йогуртом у вас сталося запалення апендиксу. Супермаркет, щоб не доводити справу до розгляду в суді, виплачує вам десять тисяч доларів! Важко повірити! При цьому ви вважаєте себе безневинною жертвою. Хронічний вимагач – ось хто ви, – підсумував я.
Іван нахмурився, його обличчям пробігла тінь розгубленості, навіть переляку.
– Ви хочете, щоб я більше до вас не приходив? – спитав він, його голос затремтів.
Він якось увесь стиснувся в кріслі; його очі, тьмяні після перепою, забігали. На його обличчі відобразилося щось від дитини – нещасної, яку всі покинули і яка нікому не потрібна.
– Ні, я зовсім не хочу цього. Певною мірою я вам навіть співчуваю, – буркнув я. – Але, розумієте, те, що ви робите… я не можу виправдати. Ви справді переконані, що маєте право на ці гроші? Ви дійсно вважаєте, що один ваш пронос коштує десять тисяч доларів?
І тут обличчя Івана, вкотре за цю сесію, змінюється. Вірніше, обличчя залишається нерухомим, лише трохи відкривається рот, губи викривлює дивна усмішка…
– Так, я впевнений, що вчиняю правильно. Так, мені всі винні, – його очі дивляться чи то на мене, чи крізь мене і бачать…
Що вони бачать, – ці тьмяні з перепою, холодні очі тритона, цієї ящірки, що завмерла на піску? Від його усмішки у мене пробігає спиною холод. У цю мить я чомусь не сумніваюся, що Іван здатний убити. І вб’є, вб’є з цією холодною, кривою усмішкою.
«Справжній соціопат, який не знає ні про закони моралі, ні любові». Я мимохіть відштовхуюся ногами від підлоги, і моє крісло на коліщатах відкочується від цього суб’єкта подалі.
– Ви просили мене підготувати листа для вашого адвоката. Ось, будь ласка, – я простягаю йому конверт з логотипом нашої лікарні.
Іван бере конверт, кладе його до внутрішньої кишені свого старого піджака:
– Дякую, лікарю.
Дивиться на годинника і, побачивши, що вже пройшло сорок три хвилини, починає збиратися.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской