ще й найдратливіша – це коли поводишся природньо! – скрикнув, сміючись, лорд Генрі.
Обидва молодики вийшли в садок і сіли на бамбукову лаву в тіні високого лаврового куща. Сонячні пасма слалися крізь гладке листя, а в траві легенько погойдувались білі стокротки.
Якусь хвилину обоє сиділи мовчки. Тоді лорд Генрі витягнув годинника і тихо промовив:
– На жаль, мені вже час іти, Безіле. Але мені б хотілося, щоб ти перед цим відповів на те моє запитання.
– На яке саме? – запитав художник, не підводячи погляду.
– Ти добре знаєш, на яке.
– Не знаю, Гаррі.
– Гаразд, я тобі нагадаю. Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив мені, чому ти відмовляєшся виставити портрет Доріана Ґрея. Я хочу знати справжні підстави.
– Я сказав тобі їх.
– Ні, ти лише сказав, що вклав у портрет занадто багато самого себе. Але ж це несерйозно!
– Ти розумієш, Гаррі, – Безіл Голворд подивився товаришеві просто в обличчя, – кожен портрет, намальований з натхненням, – це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник – то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скорше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета – я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі.
Лорд Генрі засміявся.
– Ну й що ж то за таїна?
– Добре, я розповім тобі… – збентежено озвавсь Голворд.
– А я, Безіле, охоче вислухаю, – з поривом у голосі мовив його товариш, переводячи погляд на художника.
– Тут, власне, дуже мало що можна сказати, Гаррі, і я сумніваюсь, чи ти взагалі зрозумієш мене. Та й навряд чи повіриш цьому…
Лорд Генрі посміхнувся, а тоді нахилився й зірвав у траві рожеву стокротку.
– Я цілком певен, що зрозумію, – відповів він, приглядаючись до золотистого кружална квітки, обмереженого білими пір’їнами пелюсток. – А щодо віри, то я можу повірити у будь-що цілком неймовірне.
Вітерець здмухнув кілька квіток з дерев, і важкі зоряні ґрона бузкового цвіту колихнулись у млосному повітрі. Під муром засюрчав коник; довгою блакитною ниткою на прозорих брунатних крильцях пролетіла бабка… Лорд Генрі немовби відчув биття Безілового серця, і йому кортіло знати, що він почує далі.
– Ось уся ця історія, – перегодом почав художник. – Два місяці тому мені довелося бути на вечорі у леді Брендон. Адже ми, бідні митці, мусимо вряди-часи показуватись у товаристві, нагадуючи публіці, що ми не дикуни. Ти ж сам колись був сказав, що у фраку й білій краватці навіть біржовик може зажити репутації цивілізованої істоти. Отож пробувши у вітальні хвилин десять і набалакавшись із гладкими препишними вдовицями й нудними академіками, я раптом зауважив, що хтось на мене дивиться. Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Ґрея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. На мить мене пойняв інстинктивний страх. Я збагнув – переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся її чарам.