виконане, і воно найкраще в моєму доробку. Але якимсь дивним чином – хто зна, як би це тобі пояснити? – врода його неначе пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше про нього думаю. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, що раніш були приховані від мене. «Мрія про форму, плекана в дні панування думки…[10]» Забув, чиї ці слова… От саме цим став для мене Доріан Ґрей. Сама лише присутність цього хлопця – мені він здається ледь більшим за хлопця, хоч насправді йому вже минуло двадцять, – сама лише присутність… А! Чи ж ти можеш збагнути, що все це значить? Позасвідомо він окреслює для мене обриси якоїсь нової школи – школи, що мусить сполучити в собі всю пристрасність романтичного духу і всю досконалість духу давньої Еллади. Гармонія душі й тіла – які вагомі ці слова! У нестямності своїй ми роз’єднали їх і винайшли вульгарний реалізм та яловий ідеалізм. О Гаррі! Якби ти знав, що таке Доріан Ґрей для мене! Пригадуєш отой пейзаж, за який Еґнью пропонував мені такі величезні гроші, але я відмовився? Це одна з найкращих моїх картин. А чому? Тому що коли я малював її, Доріан Ґрей сидів обік мене. Від нього немовби спадав якийсь непомітний вплив, і вперше в житті я побачив у звичайному лісовому краєвиді те диво, що його марно шукав раніше.
– Безіле, це таки справді захопливо! Я мушу побачити цього Доріана Ґрея.
Голворд підвівся і пройшовся по садку, потім повернувся до лави.
– Розумієш, Гаррі, Доріан Ґрей для мене просто збудник у творчості. Ти, можливо, не побачиш у ньому нічого. Я бачу в ньому все. Адже ж якраз найбільше він присутній у моїх творах тоді, коли не його я зображую на полотні. Я ж казав тобі – Доріанів образ наче відкриває переді мною нову манеру малювання. Його я знаходжу у вигинах певних ліній, у чарівності й ніжності певних кольорів. Оце й усе.
– Тоді чого ж ти не хочеш виставляти його портрета? – спитав лорд Генрі.
– Та того, що в цьому портреті мимоволі відбилося моє… ну, сказати б, мистецьке обожнення образу Доріана. Певна річ, він нічого цього не знає і не знатиме – я зовсім не кваплюся говорити йому про це. Але люди могли б угадати правду, а я не збираюсь оголювати душу перед їхніми хтивими очима. Я ніколи не покладу своє серце їм під мікроскоп. Ось так, Гаррі, – занадто багато вклав я своєї душі в цей портрет, занадто багато…
– Поети не такі дразливі, як ти. Вони знають корисність пристрастей для друку. У наш час розбите серце витримує безліч видань.
– Я їх зневажаю за це! – вигукнув Голворд. – Митець повинен творити прекрасне, але не повинен у нього нічого вкладати із свого власного життя. У нашу добу люди тлумачать мистецтво, як різновид автобіографії. Ми втратили абстрактне почуття краси. Колись я покажу світові, в чому воно полягає, і хоча б задля цього світ ніколи не побачить мого портрета Доріана Ґрея.
– Гадаю, що ти помиляєшся, Безіле, але не хочу сперечатись. Суперечки – лише для недолугих умів… Скажи-но, а Доріан Ґрей дуже любить тебе?
Художник задумався.
– Я