я не можу. У мене сила роботи. Та й щось не хочеться.
– Гаразд, тоді ми вдвох виберемося, містере Ґрей.
– Я буду страшенно радий!
Художник прикусив губу і з чашкою в руці ступив до портрета.
– Я лишуся із справжнім Доріаном, – сумно мовив він.
– То це він – справжній Доріан? – скрикнув прообраз портрета, підходячи до художника. – Невже я й справді такий, як він?
– Авжеж, ви точнісінько такий самий.
– Це ж чудово, Безіле!
– Принаймні ви такий самий на вигляд. Але він ніколи не зміниться, – зітхнув Голворд, – а це вже не абищо.
– І як тільки людям кортить отієї постійності! – вигукнув лорд Генрі. – Таж навіть у коханні це справа чисто фізіологічна. Наша воля тут безсила. Молоді хочуть бути вірні, та не бувають; старі хочуть бути невірні, та вже не можуть. Ото й тільки.
– Не ходіть сьогодні до театру, Доріане, – мовив Голворд. – Залишіться у мене, пообідаємо разом.
– Не можу, Безіле.
– Чому?
– Я ж пообіцяв лорду Генрі Воттонові піти з ним.
– Не бійтеся, Доріане, ви не розподобаєтесь йому, коли не дотримаєте обіцянки. Він же сам вічно свої порушує! Прошу вас, не ходіть.
Доріан Ґрей засміявся і похитав головою.
– Я благаю вас.
Юнак завагався і зирнув на лорда Генрі, що з усміхом приглядався до них, сидячи за столиком.
– Ні, я мушу йти, Безіле, – відповів Доріан.
– Ну що ж, гаразд, – сказав Голворд. Він підійшов до столика і поставив чашку на тацю. – Уже пізнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррі. До побачення, Доріане. Заходьте до мене чимскорше. Ну хоча б завтра?
– Неодмінно.
– Ви не забудете?
– Ні, звичайно, ні, – запевнив Доріан.
– І… Гаррі!
– Що, Безіле?
– Пригадай, про що я просив тебе в садку сьогодні вранці.
– А я вже й забув.
– Я покладаюся на тебе, Гаррі.
– Хоча б я сам міг покладатись на себе! – засміявся лорд Генрі. – Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!
Коли двері зачинились за гістьми, художник важко сів на диван. На його обличчі з’явився вираз болю.
Розділ III
Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон простував із Керзон-стріт до будинку Олбені,[19] маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого трохи старого парубка ширший загал називав себелюбним, не мавши з нього жодної вигоди, а своє, світське, товариство вважало щедрим, бо він радо пригощав тих, що приносили йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли, коли про Пріма[20] ще й чутки не було. Під одну химерну хвилю він покинув дипломатичну службу, образившись, коли йому не запропонували посольства в Парижі – посади, що на неї він буцімто мав повне право з огляду на