й різниці, що примха триває трохи довше.
Коли вони повернулись у робітню, Доріан Ґрей поклав руку на лікоть лорда Генрі.
– Якщо так, хай наша дружба буде примхою, – упівголоса промовив він, спалахнувши від власної сміливості, і ступив на поміст, прибираючи знову належної пози.
Лорд Генрі, відкинувшись у великому плетеному кріслі, пильнував за ним. Тишу порушували тільки удари й мазки пензля по полотні, що затихали, коли вряди-годи Голворд відступав назад поглянути здалека на свою роботу. У скісному промінні, що струміло крізь розчинені двері, танцював золотистий порох. Повітря повнив п’янкий дух троянд.
Минула яка чверть години. Голворд перестав малювати. Звівши брови, він довго дивився спершу на Доріана Ґрея, а потім на портрет, покусуючи кінчик пензля.
– Все! – озвався він урешті і, нахилившись, накреслив великими червоними літерами своє ім’я у лівому кутку картини.
Підступивши ближче, лорд Генрі уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнівів, чудовий витвір мистецтва, та й подібність його до прообразу була разюча.
– Любий мій, від щирого серця вітаю тебе, – сказав він. – Це найкращий портрет нашого часу. Містере Ґрей, підійдіть-но погляньте самі!
Юнак сіпнувся, мов розбуджений із задуми.
– Його справді закінчено? – пробурмотів він, сходячи з помосту.
– Цілком, – відповів художник. – Ви позували сьогодні бездоганно, друже мій, і я без міри вдячний вам.
– Це все завдяки мені, – втрутився лорд Генрі. – Правда ж, містере Ґрей?
Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз картину і обернувся до неї обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад і аж зашарівся від задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Юнак стояв непорушний і зачудований; він чув краєм вуха, що Голворд звертається до нього, але не розумів слів. Усвідомлення своєї власної вроди спало на Доріана, як одкровення. Він ніколи не помічав її раніше! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби – він слухав їх, сміявся і забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Воттон зі своїм дивним панегіриком юності, зі своїм моторошним застереженням про її тлінність. Це відразу розворушило Доріана, і ось зараз, коли він стояв, задивлений у відбиття своєї вроди, в його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан буде зігнуто й понівечено. Померхнуть червоні уста, злиняє золотінь волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тіло. А стареча його незграбність викликатиме тільки відразу й огиду.
На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі його стали темні, як аметист, і зайшли слізьми. На серце ніби лягла крижана рука.
– Хіба портрет вам не подобається? – вигукнув нарешті Голворд, трохи збентежений незрозумілою мовчанкою Доріана.
– Певна