лекції про паризький період його творчості, про квартиру над пилорамою, Дженні, Сильвію Біч, Гертруду Стайн, і описаних ним рибалок на нижньому кінці острова Сіте, що переходить у вузьку стрілку, і про те, де в часи Хема були чудові рибні місця… Кицюня киває, мов чемна студентка, аж поки не пирскає від сміху.
– Чого ти? – я мимохіть також сміюся.
– А ти знаєш, що він їй сказав? – киває вона позад мене.
Я оглядаюся й бачу немолоду вже офіціантку з лінивою посмішкою й чорнявого роботягу з мужнім, обвітреним лицем, може, з арабів, з тих, що біля заправки лагодять дорогу. Виявилося, Кицюня лише вдавала, що слухає мене, а насправді прислухалася до діалогу між цими двома.
– Він сказав їй: сі жур, – пошепки, аби не чули офіціантка з робітником, повторює вона, кумедно витягнувши губки в трубочку. – Сі жур. Це те, що ти так любиш казати…
– Ага: же ву пас сі жур, мадам? – повторюю я, чому б і ні?
Зрештою, це чи не єдина фраза, яку я зміг запам'ятати французькою ще зі студентських років від однокурсника Сані Француза. Саня вчив мене знімати красунь з іноземної філології, і французька видавалася нам тоді більш підходящою для знайомства з дівчатами.
– Бон ех бієн… – знову складає губки трубочкою Кицюня. Я й досі не знаю, що вона мала на увазі.
Звісно, моя плутана розповідь про паризькі роки Хемінгуея була для неї менш цікава, ніж випадково підслуханий діалог. Кицюня у мене ще й за перекладачку: і з польської, і з німецької, і з французької, і з усіх інших мов світу, а інколи й з української на українську, коли я недочуваю або не слухаю її. Тоді вона каже: «Бум-бум, проснися!» Бум-бум – це як стукіт крапельок по бляшаному віконнику за вікном нашої спальні, і я просинаюсь.
Але коли я показував їй ті ніжно-зелені листочки на тлі вітрин, у яких відбивалася Сена й склади вздовж неї, і весняне паризьке небо, то все було навпаки – вона не слухала мене.
– Диви, як тут їх багато на моциках, – киває вона на тендітну дівчину-мотоцикліста у шкірянці й чорному космічному шоломі, яка обганяє нас.
У Кицюні суто чоловічий потяг до техніки, і я подумав, що міг би легко уявити її на місці цієї дівчини, у такому ж шоломі на мотоциклі. Мабуть, що й вона сама теж могла уявляти себе за кермом цього мотоцикла, можливо, ми навіть подумали про одне і те ж. І раптом – знову зелені листочки на тлі сірої стіни. От тільки, що це були за дерева, не встигаю запам'ятати. Можливо, навіть каштани? І я знову не можу втриматись від захвату. Ми проїздимо повз них услід за мотоциклісткою.
Вікно нашого готельного номера виходить на досить жваву магістраль, за якою видніється цвинтар. Це квадрат без дерев, якщо не рахувати кількох похилих туйок, лише з надгробками. Ліворуч за високою кам'яною огорожею цвинтаря височіє стадіон, а праворуч відкривається панорами з квадратів, трапецій, кубів і трикутників: паризьких стін, вікон, дахів, що за горбом переходять у світло-сіре паризьке небо. На землі також домінує сірий, хоч і з кольоровими вкрапленнями. Зате зелені зовсім мало, лише трава де-не-де вздовж магістралі