то й Лувр, наче мені неоднаково, де ходити. У сусідньому з Лувром кварталі, починаючи від набережної, все загороджено високими будівельними парканами і, здається, спершу ми протискаємося лабіринтами, аж поки не опиняємося на неширокій вулиці з тильного боку Луврського палацу. Вже давно доведено, що Кицюня краще від мене орієнтується в мегаполісах. Зате я краще в лісі – щоразу заспокоюю себе одним і тим же.
У фойє Лувру, як завжди, багато простору, світла і туристів, але головна експозиція чомусь не працює. Тобто вже не пускають, у них щось на кшталт скороченого дня і Кицюня розчарована. Я також вдаю розчарування, і коли ми нарешті виходимо на повітря й крокуємо широкою алеєю саду Тюїльрі, я все ще похнюплено слухаю її нарікання на «цих зануд французів».
– А як ти думаєш, тут ходив твій Хемінгуей? – раптом запитує вона.
– Напевне, але Латинський квартал, бульвар Сен-Мішель та прилеглі вулички – то вже точно його місця, – радію в душі зміні теми.
Ми швидко проходимо сади, зрештою, і площу де ля Конкорд, з якої в кінці прямої лінії Єлисейських полів вже добре проглядається Тріумфальна арка, а зліва, у димці паризького смогу, й Ейфелева вежа. Поля як поля, ми зачепили їх краєм, втім – французи не німці – витоптана стежка через траву, сміття повз урни.
– Як у нас на бульварі Куліша, – кидає Кицюня.
На розі, біля американської амбасади, я киваю їй на жандарма в чорній пілотці і з борідкою, що заграє з дівчатами, можливо, навіть туристками, але її це не вражає. Вона уже втретє змінює план, і ми беремо курс на Ґарнієр Опера, що, у свою чергу, є орієнтиром для відомої крамниці з парфумами «Фрагонар», про які її просила колежанка.
– Слухай, тут, на Єлісеях, ми ще, здається, не цілуватися? – я нахиляюся й притуляюсь носом до її вуха.
– Хіба воздушний, – сміється вона. – А ти впевнений, що до опери туди? – показує у вуличку повз бородатого жандарма.
– Впевнений, – відповідаю я, але все ж вперше дістаю із наплічника карту-схему міста і досить швидко знаходжу місце, де ми і де опера. А для більшої надійності, згадавши ще три чарівні французькі слова: «пардон», «мадам» і «мерсі» та вставивши між них четверте – «опера», з наголосом, як це роблять французи, на останньому складі, цікавлюся у повновидої пані, яку ми наздоганяємо:
– Пардон, мадам, опера? Опера там? – показую рукою вперед і, почувши схвальну відповідь, енергійно киваю. – Мерсі, мерсі боку!
Аж дивно, що все так просто, а Кицюню ці мої прононси дуже веселять. І заради неї я повторюю цю сценку ще кілька разів, аж поки не натрапляю на англомовну туристку, яка, втім, також підтверджує наш курс, хоча врешті-решт ми таки заблукали. Але це вже після того, як знайшли і оперу, і ту парфумерну крамницю на розі неподалік, яка, проте, також виявилася зачиненою.
– Тут у них скрізь скорочений день, – по-своєму підсумовує Кицюня.
Зате у продуктовій поруч людно і ми з того всього купуємо пляшку червоного і як на французьке вино зовсім недорого. І я знову натхненно вимовляю своє: «Мерсі, мерсі боку!» – чорношкірій