не сплутаєш. Кажу: він був тут.
– Гаразд. Коли назад?
– Завтра. Привезти справжнього рокфору?
– Не витрачай часу на дурниці. Тепер у Львові є все, тут купимо…
По голосу було чути: її настрій впав. Не варто було говорити? Чи варто? Знову Ірину заносить на якогось підозрілого типа.
Засинаючи, Галя знову бачила, як над шурхотливим папером здіймається жіноче обличчя, жінка вдихає носом повітря. Він тут, вона його чує – і зникає в хмарах, чи в хвилях, чи в круговерті буднів. А то він випірнає, змахнувши руками, панічно роззирається, нюхає повітря довкола себе, аж чути його збуджене хекання – тут вона, тут! Зараз він її помітить, їхні погляди зустрінуться, вона його впізнає… Ні, не цього разу, бо він зникає, шукаючи там, де її вже нема.
…Стюардеса вдруге запитувала жінку, що задивилася в ілюмінатор, на клубочення білих хмар: сік чи воду? Що вона питиме?… Жінка повільно повернула голову, і ще секунду-дві її погляд був відчужений. А тоді обличчя ожило, на ньому спалахнули емоції. «Сік, – усміхнулася жінка, – дякую! Апельсиновий сік».
У літаку Галю накрило. Це буде роман про Пінзеля. Знову про Пінзеля. Але від імені його дружини. Кілька років життя з генієм. Це буде розповідь Маріанни-Єлизавети Кейтової з родини Маєвських, що їй недовго, якихось десять років, судилося бути Пінзелевою. Оповідь матері двох синів Пінзеля. За рік після чоловікової смерті вона вийшла заміж за Беренсдорфа й виїхала з ним та дітьми до Німеччини… Чи любила вона свого другого чоловіка? Чи була з ним щаслива бодай іноді? Чи був він щасливий з нею? Який він був чоловік?… Думки огорнули її, як хмари літак, затулили від світу непроглядною завісою. Хтось запитував про щось. Вона повернула голову на голос і не відразу зрозуміла, що це до неї звертається усміхнена дівчина в уніформі. А вона сидить у зручному кріслі авіаліній «Бр Франс», проте думками далеко звідси, в містечку Бучачі, в робітні майстра, якому те, що він робить – над усе.
Опубліковано в книзі: Г. Вдовиченко. Інші пів'яблука: роман. – Харків: Клуб сімейного дозвілля (КСД);2013.
© Г. Вдовиченко, 2013
Олександр Вільчинський
Бульвар Сен-Мішель
Весну найкраще зустрічати в дорозі, особливо, коли дорога на південь. Або хоча б на захід, ближче до Атлантики й теплого вітру з Гольфстріму, тоді вона наближається ще швидше. У ті квітневі дні було відчуття, що от-от має настати справжня весна, і, здавалося, що цього разу ми таки їдемо їй назустріч.
У лісистих Судетах, на краю Польщі, у канавах край шосе деінде ще лежить сніг, зате у Чехії ніжиться під сонечком соковита озимина, на якій у великій кількості пасуться козулі та гарцюють зайці. А в самій Празі, на високому лівому березі Влтави, повз який ми пливли прогулянковим катером, вже зацвіли чи то абрикоси, чи алича – з ріки важко було розібрати. За два дні у Празі все змішалося: пиво, кнедлики, ріка, весняний вітер і загадані бажання на Кардовому мосту перед Яном Непомуцьким, і Швейк, і Кафка – вже просто сусіди на одній залитій сонцем похилій вуличці над Влтавою! А сама Кицюня і була