Вахмістр Штудер. Фрідріх Ґлаузер

мовчанка. Старий Еленбергер похитав головою – так, ніби йому щось було неясне.

      – Мент… поліцаї не завжди відзначаються тонкими манерами, – нарешті сухо промовив він. – Забирати сина від матері… Як на мене, то я волію щепити троянди чи прикопувати їх на зиму.

      Нотар Мюнх ніяково затарабанив пальцями по мармуровій стільниці й покрутив шиєю в комірці. Товстунчик, що звався Котеро, а отже, був тим самим старшим садівником, що знайшов трупа, висякавсь у велику червону хусточку.

      Штудер не зважав на тишу за столиком і дивився повз старого Еленбергера у вікно.

      – Ну? І як там тепер Шлюмф? – сердито спитав старий.

      – А він повісився, – спокійно мовив Штудер.

      Нотар гучно плямкнув і спантеличено глянув на свого приятеля Штудера, зате Еленбергер схопився зі стільця, зіперсь кулаками на стіл і спитав гучним голосом:

      – Що ти кажеш? Що це ти кажеш?

      – Так, – мирно потвердив Штудер, – він повісився. – Вас цей хлопчина, здається, дуже цікавить?

      – Ет! – відмахнувся Еленбергер. – Просто він не був мені несимпатичний. Він у мене добре справлявся… А тепер його нема живого. От як… Це вже другий, що його та стара відьма має на сумлінні, вона і ви… і ви, – Еленбергер затнувся. – Отже, він неживий? – спитав старий ще раз.

      – Я цього не сказав, – заперечив Штудер і критично подивився на свою сигару. – Я саме вчасно нагодився, щоб того Шлюмфа… врятувати, хоча…

      – То він живий? І де ж він тепер?

      – У Туні, – благодушно відказав Штудер і сховав очі під повіками. – У Туні, в цюпі. Я вже розмовляв із слідчим, то непоганий чолов’яга, і справа не безнадійна, але темна, ох, темна… Отож-бо й лихо. А суд любить ясні справи, бо тоді судовий розгляд буває ефектний… Але Шлюмф від усього відмагається, і, звичайно, справу розглядатимуть присяжні… А хто ж не знає, які вони бувають.