«Смерть настала приблизно за десять годин до виявлення трупа». Ви хотіли знати це, вахмістре? «Трупа знайшов між пів на восьму й чверть до восьмої Жан Котеро, старший садівник розсадника Еленбергера… Отже, вбивство вчинено десь близько десятої години вечора».
– Десятої? Добре. Як ви уявляєте собі цю сцену? Старий Вічі вертається з ділової подорожі, спокійно їде своєю мотоциклеткою додому. Раптом його зупиняють… Уже тут багато неясного. Чому він устав з мотоцикла? Злякався… Припустімо, що його зупинили. Ну що ж, він мусив зіперти мотоцикла на дерево, а його самого хтось погнав у ліс… Чому напасник не забрав у нього гаманця на дорозі й не вшився?… Так ні ж! Він примусив Вічі зайти з ним на сто метрів – адже там було сто метрів? – у глиб лісу. І застрелив його ззаду. Вічі падає долілиць… Можете ви, пане слідчий, сказати мені, коли в нього з кишені забрано гаманця з тими зниклими трьома сотнями франків?
– Гаманець? Три сотні франків? Зачекайте, вахмістре. Мені треба зорієнтуватись.
Тиша. Тільки гучно дзижчить муха. Штудер не ворухнувся, так і сидів, похиливши голову..
– Маєте рацію… Пані Вічі посвідчила, ніби чоловік сказав їй уранці, що ввечері, можливо, привезе півтораста франків. Бо йому мають оплатити деякі рахунки. А сто п’ятдесят франків він мав при собі… Довідки по телефону з’ясували, що двоє клієнтів справді оплатили Вічі свої рахунки. Один рахунок на сто франків, другий – на п’ятдесят…
– Один на сто, другий на п’ятдесят? Дивно…
– Чому?
– Бо Шлюмф мав при собі три банкноти по сто франків. Одну він розміняв у «Ведмеді», а дві я в нього вилучив. І де подівся гаманець?
– Ваша правда, вахмістре. В цій справді ще є темні місця…
– Еге ж, темні місця! – Штудер здвигнув плечима.
«Уїдливий тип», – подумав слідчий. Він нервувався, як колись на державному іспиті. Може, цей вахмістр піддатливий на лестощі?…
Тому слідчий сказав:
– Я бачу, вахмістре, ваша практична виучка в кримінології переважає мою… – Штудер щось пробурмотів собі під ніс. – Що ви кажете? – Слідчий аж руку до вуха приклав, ніби боявся пропустити бодай слово свого співрозмовника.
Але Штудер ураз неначе забув, де він. Бо заходився неквапливо прикурювати дешеву сигару.
– Може, краще закурите сигарету? – наважився несміливо запитати слідчий, бо терпіти не міг диму від таких сигар. І простяг Штудерові через стіл розкритий портсигар. Та Штудер заперечливо похитав головою. Йому, вахмістрові Штудерові, сигарети з золотим мундштучком!..
Слідчий порушив тишу.
– Де ж ви набули таких практичних знань, пане Штудер?
Але навіть зміна форми звертання – «пане Штудер» замість «вахмістре» – не змогла розбудити мовчазного оперативника з задуми.
– І чому це ви з вашими знаннями не стали хоч би лейтенантом поліції?
Штудер рвучко підвів голову.
– Що?… Що ви сказали?… У вас попільничка є?
Слідчий усміхнувся й посунув через стіл мосяжну мис оч к у.
– Я свого часу