але та усмішка зовсім не подіяла на Шлюмфа. Правда, погляд його став сумирніший, та коли Штудер прийняв руку з його губ, Шлюмф тихо сказав:
– Нащо ви вийняли мене з зашморга, пане вахмістре? Важко знайти належну відповідь на таке запитання…
Надто коли ти не священик…
У камері запала тиша. Надворі цвіріньчали горобці. На подвір’ї внизу маленька дівчинка тоненьким голоском співала.
Любий мій ангелочку,
З рути-м’яти листочку,
Не забуду, не забуду я тебе…
Тоді Штудер промовив раптом захриплим голосом:
– Слухай, ти ж мені розказував, що хочеш одружитись? Дівчина твоя… вона ж від тебе не відкинеться? А коли ти, як сам кажеш, не винен, то ще хтозна, чи тебе засудять. То невже ти не розумієш, що не міг утворити нічого дурнішого, як оця спроба самогубства? Це ж тобі закинуть як непряме визнання провини…
– Яка там спроба? Я справді хотів… Але Штудерові не довелось відповідати. В коридорі почулась хода, тоді голос наглядача Ліхті:
– Оце тут, пане докторе…
– О, ми вже ожили? – спитав лікар і взяв Шлюмфа за зап’ясток. – Штучне дихання? Чудово!
Штудер устав з ліжка й зіперся на стіну.
– Ну гаразд, – сказав лікар. – Що ж нам робити з ним далі? Небезпечний сам для себе! Потяг до суїциду! Знайома річ, знайома. Ми зажадаємо психіатричної експертизи… Правда ж?
– Пане докторе, я не хочу до божевільні, – гучно, виразно сказав Шлюмф і закашлявся.
– Он як? А чому? Ну що ж, тоді можна… У вас же тут напевне є камера для двох, Ліхті, й можна перевести його туди, щоб він не був такий самотній… Можна? Чудово…
Потім лікар спитав тихо, театральним шепотом, у якому чітко чулося кожне слово:
– А чого він такого наброїв?
– Герценштайнське вбивство, – таким самим виразним шепотом відповів наглядач.
– Ах так… – кивнув лікар засмучено – чи принаймні так здавалося. Шлюмф повернув голову й глянув на вахмістра. Штудер усміхнувся, Шлюмф теж усміхнувся. Вони розуміли один одного.
– А що це за добродій? – спитав лікар. Ті усмішки спантеличили його. Штудер ступив уперед так рішуче, що лікар аж відступив на крок. Вахмістр застиг перед ним струнко. Його бліде обличчя з дивно тонким носом якось не пасувало до вже трохи розповнілої статури.
– Вахмістр Штудер із кантональної поліції! Це звучало зачіпливо, норовливо.
– Ах так! Дуже радий, дуже радий! То це вам доручили розслідувати справу? – білявий лікар намагався вернути собі впевненість.
– Я його заарештував, – відказав Штудер коротко. – Між іншим, залюбки побуду з ним ще якусь часинку, поки він заспокоїться. Маю час. Найближчий поїзд до Берна відходить аж о пів на п’яту…
– Чудово! – сказав лікар. – Славно! Зробіть таку ласку, вахмістре. А ввечері неодмінно переведіть його до камери з сусідом. Зрозуміли, Ліхті.
– Зрозумів, пане докторе.
– Ну, тоді на все добре вам обом, – сказав лікар і вдяг капелюха. Ліхті спитав,