захопливим оповідачем, органічним формувачем людини, справжнім поетом.
Штудер не ідеальний образ детектива, він не позбавлений певних недоліків, йому властиві деяка безпорадність, меланхолія і навіть страх. Правда, моменти слабкості – здебільшого лише ретардована функція для зняття надмірної напруги, уповільнення дії. Вахмістр немовби застигає в заціпенінні і резигнації саме в ті моменти, коли йому необхідно було б діяти рішуче.
У такий спосіб розкриваються приховані страждання Штуде-ра, виразнішим стає соціально-критичний вимір роману. Подібна «загальмованість», як і скептичні розмірковування Штудера, пов’язані з усвідомленням його безпорадності перед корумпованим суспільством.
І якщо Штудер не віддає реального винуватця злочину до рук правосуддя, то в цьому знаходить вираження його (і самого автора) глибокий скепсис щодо існування суспільної справедливості. У зорієнтованому на масового читача романі критиці піддається брехлива буржуазна мораль, розвіюється флер ідилічного фасаду обивательської добропорядності.
Серед німецькомовних письменників першої половини ХХ ст., які працювали у детективному жанрі, Ґлаузеру немає рівних за значенням і рівнем художньої майстерності. Образ вахмістра Штуде-ра може бути зіставлений хіба що з образом сіменонівського Жюля Мегре або ж з образом Філіппа Марлоу американського письменника Реймонда Чандлера. Але Ґлаузер – митець надто талановитий і своєрідний, щоб обмежуватися копією.
Фрідріх Ґлаузер, творчість якого не бралася серйозно до уваги за його життя, напівзабутий і відкритий заново лише у 60 – 70-ті роки минулого століття, небезпідставно вважається прямим попередником іншого видатного майстра швейцарського детективу – Фрідріха Дюрренматта.
Нарешті, хоча і з великим запізненням, український читач має змогу ознайомитися з першою ластівкою художньої спадщини Ґлаузера – шедевром детективного жанру, романом «Вахмістр Шту-дер», проблематика якого виявляється навдивовиж актуальною і співзвучною з нашим часом.
Іван Мегела
Це вже стало набридати
Тюремний наглядач Ліхті з потрійним підборіддям і червоним носом пробурчав: «Горить там чи що», – бо Штудер перебив йому обід. Але Штудер усе ж таки вахмістр-оперативник із бернської кантональної поліції, і його так просто до дідька не пошлеш.
Отож наглядач Ліхті підвівся, налив у склянку червоного вина, випив одним духом, узяв в’язку ключів і повів вахмістра до камери арештанта Шлюмфа, що його Шту-дер здав до в’язниці заледве годину тому.
Коридори… Довгі темні коридори… Мури дуже товсті. Тунський замок будували, здавалось, на віки. Усюди чаївся ще зимовий холод.
Важко було уявити собі, що надворі мліє над озером теплий травневий день, що люди одні прогулюються на осонні й нічим не клопочуться, інші гойдаються в човнах і засмагають до шоколадного кольору. Двері до камери відчинилися. Штудер на мить зупинився