вівторок, тобто напередодні вбивства. Бо знав, що ти однаково набрешеш. Та й однаково це є в протоколах. Ти тільки скажи мені ще одне: що за дівчина твоя Зонья? Вона одиначка в родині?
Шлюмф рвучко підвів голову.
– Є ще брат. Армін.
– І ти того Арміна недолюблюєш?
– Я йому якось був доброго бобу всипав, – відказав Шлюмф і вищирив зуби, мов собака, коли гарчить.
– Той Армін не хоче, щоб його сестра йшла за тебе?
– Так, та й з батьком він увесь час гарикався: Вічі таки часто нарікав на нього…
– Ага… А мати?
– Е, стара ввесь час одно романи читає. – Хлопець так і сказав – «стара», без ніякої поваги. – Вона родичка старости Ешбахера, і той посадив її торгувати в станційному кіоску в Герценштайні. Вона ввесь час сиділа в тому кіоску й читала, поки чоловік крамарював по селах. Ну, не те щоб крамарював… їздив скрізь своєю мотоциклеткою, розвозив мастику для підлог, каву тощо… І мотоциклетку теж там знайшли, стояла на дорозі, зовсім поблизу.
– А де лежав старий Вічі?
– За сотню метрів у лісі, Котеро так розповідав.
Штудер малював у своєму записнику чоловічків. Він раптом перенісся думкою далеко. До тієї розпадини в Горішньому Аргау, де заарештував хлопця. Двері йому відчинила мати. Дивна жінка та Шлюмфова мати! Вона й не здивувалась нітрохи. Тільки спитала: «Хоч поснідати йому можна?»
Юне дівча в Герценштайні, стара мати в Горішньому Аргау… а між ними обома оцей хлопчина Шлюмф, обвинувачений в убивстві…
Все залежатиме від того, якому слідчому припаде справа… Треба буде з тим слідчим поговорити. Може…
У коридорі почулись кроки. На порозі став наглядач Ліхті, його червоне обличчя сердито блищало.
– Вахмістре, пан слідчий хочуть поговорити з вами.
І Ліхті зухвало оскірився. Неважко було здогадатися, що означає ця усмішка. Якийсь там оперативник перевищив свої повноваження, і тепер його кличуть, щоб як слід намилити йому шию…
– Ну, бувай, Шлюмф! – сказав Штудер. – Та не дурій більше. Переказати вітання Зоньї, коли побачу її? Так? Ну гаразд, може, я тоді ще раз тебе навідаю. Бувай!
Ідучи довгими коридорами замку, Штудер ніяк не міг ні викинути з думки, ні витлумачити собі той погляд, якого кинув Шлюмф услід йому. Так, було в тому погляді здивування, але чи не чаївся там на дні й безпросвітний відчай?
Справа Венделіна Вічі – вперше
– Ви… – слідчий прокашлявся. – …Ви – вахмістр Штудер?
– Так.
– Сідайте.
Слідчий удався низенький, худенький, жовтолиций. Лілувато-рудий піджак його був у плечах вимощений ватою. До білої шовкової сорочки він носив волошково-синю краватку. На масивному персні з печаткою виднів герб, і перстень справді здавався старовинним.
– Вахмістре Штудер, я, з вашого дозволу, хотів би спитати вас, що ви, власне, собі надумали. Як це вам набігло в голову самочинно – я повторюю: самочинно! – втручатися в справу, яка… – Слідчий раптом затнувся й сам не знав чому.
Перед ним сидів звичайнісінький