всіма правилами здав Шлюмфа до в’язниці, наглядач із потрійним підборіддям розписався, і можна було спокійнісінько сісти в поїзд на Берн та й забути про всю справу. Це ж він не вперше заарештував людину, та, певне, й не востаннє. І чого йому раптом заманулося ще раз провідати Ервіна Шлюмфа? Випадково?
Може… Та що таке випадковість?… Годі заперечувати – доля Ервіна Шлюмфа справді зацікавила Штудера. Точніше кажучи – Ервін Шлюмф припав йому до серця… Чому? Штудер кілька разів провів долонею по своїй потилиці. Чому? Бо ніколи не мав сина? Бо заарештований усю дорогу запевняв його, що ні в чому не винен? Ні. Всі вони не винні. Але запевнення Ервіна Шлюмфа звучали щиро. Хоча…
Хоча справа, власне, була цілком ясна. Крамаря й комівояжера Венделіна Вічі в середу вранці знайшли в лісі поблизу Герценштайна: він лежав долілиць, і за правим вухом мав дірочку від кулі. Кишені були порожні… А дружина вбитого запевняла, що її чоловік мав при собі триста франків.
А Шлюмф у середу ввечері розміняв у ресторані «Ведмідь» сотенного банкнота…
У четвер уранці місцевий жандарм хотів його заарештувати, але Шлюмф утік.
Отак і сталося, що капітан, Штудерів начальник, у четвер увечері зайшов до вахмістрового кабінету.
– Штудер, тобі треба провітритись. Завтра вранці поїдеш заарештуєш того Ервіна Шлюмфа. Тобі це буде на користь: починаєш гладшати…
На жаль, це була правда… Звісно, з такими дорученнями посилали єфрейторів, тепер довелось їхати вахмістрові-оперативникові… Теж випадковість?… Чи доля?… Одне слово, так він зіткнувся зі Шлюмфом – і вподобав його. Це факт! А на факти, навіть коли вони стосуються тільки почуттів, треба зважати.
Ох же ж і Шлюмф! Ледащо, та й годі. В кантональній поліції його знали. Байстрюк. З ним увесь час був якийсь клопіт. Саме його досьє в службі соціальної допомоги важило добрих півтора кілограма. Біографія? Ще підлітком наймитував у селянина. Крадіжки… Може, хлопець був просто голодний? Чи це можна з’ясувати аж тепер? А далі пішло як завжди в таких випадках. Виховна колонія в Тесенбергу. Втеча. Крадіжки. Знову спіймали, налупцювали. Нарешті випустили. Пограбування. Віцвіль. Випустили. Пограбування. Торберг – на три роки. Випустили. А потім цілих два роки тихо. Шлюмф працював у розсаднику Еленбергера в Герценштайні. Плата – шістдесят рапів за годину. Закохався в дівчину. Вони вже хотіли побратися. Побратися! Штудер чмихнув. Отакий лобур – сім’янин? А тоді оце вбивство Венделіна Вічі…
Власне, всі знали, що старий Еленбергер охоче наймає на роботу до своїх розсадників випущених на волю арештантів. Не тільки тому, що це дешевша робоча сила, ні; Еленбергерові, видно, було добре в їхньому товаристві. Ну що ж, у кожного свій пунктик, та й годі було заперечувати, що рецидивісти поводяться в старого Еленбергера цілком пристойно…
І звинувачувати хлопця в убивстві з грабунком тільки тому, що він у середу ввечері розміняв у «Ведмеді» сотню?… Шлюмф запевняв, що це його заощадження, він їх носив при собі…
Тринди-ринди!..