чогось там…
– Фізики, – посміхнулася Ебба Бендиксен. – Хоча це не важливо: мобільний у нього було вимкнено. А в якому готелі він зупинився, ми не знали.
– З ним зв’язалися рано-вранці, – повідомив Скарре. – Він у Бергені, але незабаром буде тут.
– Слава Богу, – зітхнула Ебба. – Так от, коли ми зателефонували сьогодні вранці до Бірти на роботу, з’ясувалося, що вчасно на роботі вона так і не з’явилася. І тут уже ми знову зателефонували до вас, до поліції.
Скарре кивнув, підтверджуючи її слова. Харрі показав жестом, щоб він продовжував розпитувати Еббу Бендиксен, а сам підійшов до телевізора і сів на підлогу поруч із хлопчиком. На екрані вовк підпалив динамітну шашку і взявся її роздмухувати.
– Привіт, Юнасе, мене звати Харрі. Тобі інші поліцейські вже сказали, що такі пригоди, як ця, майже завжди закінчуються добре? І той, кого шукають, урешті-решт, з’являється сам?
Хлопчик заперечно похитав головою.
– Це точно, – сказав Харрі. – Як гадаєш, де зараз твоя мама?
– Я не знаю, де вона, – знизав плечима хлопчик.
– Звісно, що ти не знаєш, Юнасе. Зараз ніхто з нас цього не знає. Але якщо її нема ані вдома, ані на роботі, то де вона може бути? Яка місцина спадає тобі на думку? Є у вас дача чи щось подібне, куди зазвичай ви їздите відпочивати?
Хлопчик знову похитав головою.
– Може, є якесь особливе місце, куди мама їде, коли їй хочеться побути на самоті?
– Їй не хочеться бути на самоті, – мовив Юнас. – Їй хочеться бути зі мною.
– Тільки з тобою?
Хлопчик обернувся і подивився на Харрі. У Юнаса були карі очі, зовсім як у Олега. І в цих карих очах Харрі побачив страх, на що й слід було очікувати, а ще – провину, – її було несподівано побачити.
– А чому вони зникають? – запитав хлопчик. – Ну, ті, що потім повертаються знов?
Ті самі очі, подумав Харрі, ті самі запитання. Найважливіші.
– З різних причин, – відповів він. – Хтось утомився. Завжди ж знайдеться, від чого втомитися. А хтось просто заховався, щоб побути у тиші та спокої.
У коридорі почулися кроки, і Харрі помітив, як хлопчик весь зіщулився.
Динаміт у вовчій лапі вибухнув, і тієї самої миті двері вітальні позаду них прочинилися.
– Доброго дня, – привітався голос за спиною, різкий та стриманий водночас. – Який стан речей?
Харрі вже озирнувся і встиг кинути оком на чоловіка років п’ятдесяти, який нахилився над журнальним столиком і взяв пульт. Телевізор писнув на знак протесту, і мультик щез до білої крапки.
– Ти пам’ятаєш, що я сказав про перегляд телевізора серед дня, Юнасе? – промовив чоловік скорботним тоном, який давав зрозуміти усім присутнім, що виховання дітей – геть безнадійна справа.
Харрі встав, назвав себе та відрекомендував Магнуса Скарре і Катрину Братт.
– Філіп Беккер, – промовив чоловік і поправив окуляри, зсунувши їх на перенісся.
Харрі намагався спіймати його погляд, щоб скласти перше враження про ймовірного підозрюваного,