мабуть, мама не хотіла, щоб сніговик змерз. Ну, може, це зробив тато…
– Ні, це зробив хтось інший, після того як тато уже поїхав. Уночі. Той, хто викрав маму.
Харрі повільно кивнув:
– А хто цього сніговика зліпив, Юнасе?
– Не знаю.
Харрі поглянув у вікно. Ось чому він приїхав сюди сам, а не послав когось із співробітників. Йому здалося, ніби через всю кімнату пролягла крижана тріщина.
Харрі та Катрина сіли в машину й подалися вниз вулицею Хіркедалсвейєн у напрямі до Майорстуа.
– Що ви перш за все відзначили, коли ми приїхали? – звернувся Харрі до напарниці.
– Те, що там живуть зовсім не споріднені душі, – відповіла Катрина, пролітаючи повним ходом пункт в’їзду на платну дорогу. – Швидше за все, у них нещасливий шлюб. На додачу керує в родині чоловік.
– Гм. А чому ви так подумали?
– Ну, це цілком очевидно, – посміхнулася Катрина і поглянула в дзеркало заднього виду. – Відмінність у смаках.
– Поясніть.
– Ви бачили цей потворний диван та столик у вітальні? Типові меблі «під дев’ятнадцяте століття», куплені людиною двадцятого століття. Але обідній стіл з вибіленого дуба з алюмінієвими ніжками вибирала вона. До того ж, це «Вітра».
– Що за «Вітра»?
– Фірма. Швейцарська. Дорога. Така дорога, що якби вона купила доволі пристойні копії, а не оригінал, добряче зекономила б на обстановці для всієї цієї чортової вітальні.
Харрі відзначив про себе, що чортихнулася Катрина не так, як це роблять зазвичай. У її вустах лайка звучала якимось контрапунктом, котрий зайвий раз підкреслював її приналежність до вищого класу.
– Ну то й що?
– Зрозуміло, що у такому крутому будинку, та ще й у такому районі Осло гроші – не проблема. Але їй не дозволили змінити його диван та столик. А коли людина без смаку, але з явним інтересом до інтер’єра, наполягає на своєму, – то зрозуміло, хто в домі хазяїн.
Харрі кивнув, більше своїм власним думкам. Перше враження його ніколи не обманювало. Катрина Братт виявилася розумницею.
– Тепер розкажіть, що ви думаєте, – попросила вона. – Це ж наче як я маю у вас вчитися.
Харрі ковзнув очима по старій, багатій традиціями, але абсолютно нереспектабельній забігайлівці під назвою «Лепсвік»:
– Я думаю, Бірта Беккер залишила дім не зі своєї волі.
– Але жодних слідів насильства немає!
– Бо все було добре сплановано.
– А хто ж злочинець? Чоловік? Найчастіше воно так і буває, правда ж?
– Ну, так, – відповів Харрі, відчуваючи, як думки розтікаються врізнобіч. – Винен завжди чоловік.
– Тільки ось цей конкретний чоловік був у Бергені.
– Так, схоже на те.
– До того ж відлетів останнім рейсом, отже ніяк не міг повернутися додому, а потім устигнути на ранкову лекцію. – Катрина додала газу й проскочила перехрестя біля Майорстуа на жовтий. – Якби Філіп Беккер був винен, він би вхопив наживку, яку ви йому кинули.
– Наживку?
– Ну,