Євдокію по-доброму, у нас Грицько знаний козак, негоже збиткуватися над ним… От розгніваєте хлопця, то піде іншої долі шукати, аж до самого Низу!
Тут брат Мусійко, злякавшись Яреми, почав просити за сестру трішки грошей. Заходився кланятися, тримаючи стару кучму, аби в неї кидали монети. Ярема, попорпавшись в жупані, дістав якісь гроші і недбало поклав у кучму. Ті, хто стояв ближче до Мусія, заґелґотали, немов гуси, побачивши, що за таку гарну молоду мало платять. Тоді бояри заходилися вишкрібати з кишень якісь мідяки і кидати в кучму Мусія. Та коли почали страмити молодого за незначний куш за молоду, Грицько витяг цілу жменю монет, не менше одного злотого, і, поторохтівши ними трохи, віддав Мусійкові. У гурті почулися задоволені вигуки, а Євдокія зі щасливою посмішкою піднялася, простягнула назустріч Грицькові обидві руки та приступила до нього. Тут уже бояри, побачивши, що справу владнано, кинулися обійматися та брататися один з одним, а дружки затягнули пісню:
Ой рясна, красна в лузі калина,
А ще красніша в нас Євдокія.
По двору ходить, як місяць сходить,
В сінечки прийшла, як зоря зійшла.
В хату прийшла, пани стрічають,
Пани стрічають, шапки здіймають,
Шапки здіймають, молоду питають:
Чи ти царівна, чи королівна?
Ти ж не царівна, не королівна,
А Грицеві, мужу, – жона благовірна!
Батько Каленик, зв’язавши рушником руки молодим, повів їх до заздалегідь приготовленого місця за столом, на якому світився коровай та височіли гілки дивня, обплетеного стрічками.
Добряче пригостившись у молодої, захмелілі парубки забажали повернення до нареченого разом з молодою жоною. Мати Євдокії Клавдія пригорнула до себе доньку, і сльози рясно бризнули з материних очей, а батько Каленик, тупцював навколо них, не знаючи, кого втішати. Бояри Грицька підкотили поближче до молодої діжку і крутилися побіля Євдокії, яка стояла в обіймах матері, наполягаючи на знятті весільного вінця та розплітанні коси. Добросерді жіночки покрикували на метушливих бояр, примовляючи при цьому: «Та хай же вона хоч побіля матері натішиться, дайте хоч сльозам відлитися. Хай ще упивається батьківськими подихами, у жіноцтво дитина йде!..»
Але вже і Євдокіїні дружки накрили діжку кожухом та почали приспівувати, готуючись розплітати косу. То там, то тут було чути суперечки – одні хотіли ще милуватись молодою, а інші вже почали ділити коровай та наполягати на одяганні очіпка[3].
Нарешті дружки, взявши за плечі Євдокію, підвели її до діжки та завели пісню, а молода слухняно схилила голову та оплакувала свою долю. Спочатку чулися притихлі голоси – спів про долю невістки, а коли зняли весільний вінець, дівчата заспівали на весь голос:
Чи я в лузі не калина була,
Чи я в лузі не червона була?
Взяли ж мене поламали
І в пучечки пов’язали –
Така