з побратимами, чекав свого сотенного.
Нарешті він з’явився з десятком вершників. Оглянувши козаків, залишився задоволеним, почав намовляти їх перед дорогою:
– Хлопці! От і закінчився наш вишкіл – перемагати підступництво вороже! Рушаймо захищати своїх керманичів у Переяславі!
Музики бухнули в тулумбаси, і козаки, витягнувшись вервечкою, вирушили з вигону на Київський шлях.
Іван їхав у шерензі давно знайомих побратимів. З лівого боку рухався Олекса Петько, світловолосий козак з Обухівського куреня, що під Ромнами, а праворуч – Степан Кукута із Шульгівського куреня, що на Придніпров’ї.
Ще з часу їхньої зустрічі в Чигирині з Петром Гусаком вони разом вправлялися за особливим вишколом, вчилися таємно проникати у стан ворога, вміло перевтілюватися зі сміливого вояка на жебрака або якогось підпанка. Шлях був довгим, і Іван, погойдуючись у сідлі, почав пригадувати останні місяці служби в Чигирині під проводом сотника Гусака.
На третій день входин до своєї хатини Петро вже прислав вістового, аби Іван з’явився до свого сотника. У тісній хатині їх тоді набилося більше трьох десятків справних козаків. Вони, немов школярики, слухали настанови та повчання полковника Лавріна Капусти. Потягнулися дні науки, і їхніми вчителями були різні особи, навіть ксьондз розповів про католицьку віру, про особливо шанованих у цій вірі святих. Та найчастіше з ними проводив навчання полковник Капуста, і козаки полюбили його й завжди чекали з ним зустрічі. Розповіді полковника були близькими їхньому духу войовничості, бойовим хитрощам та спритності у важкий для вояка час.
Були дні, коли Лаврін Капуста примушував всіх говорити польською мовою, не забувати про шляхетні манери. При цьому чувся сміх, а хто схибив – діставав добрячої прочуханки, і тоді всім було вже не до розваг. Доводилося і люльку тримати по-іншому, і забувати про панібратське поводження.
Поволі вони почали звикати до поміркованих манер, і якщо хтось дозволяв собі бути нечемним, самі його зупиняли. Іван потоваришував з поміркованими хлопцями, з якими і їхав зараз в одній шерензі. Звичайно, всі здогадувались про свою подальшу долю: розвіятись десь по Речі Посполитій та бути наглядачами Хмельницького, бо не раз повторював полковник Лаврін Капуста, що вони будуть «очима та вухами» гетьмана.
Шлях був неблизьким, і сотник увесь час підстьобував різкими словами тих, хто з якоїсь потреби затримував рух сотні.
На третій день подорожі почалася відлига, і Гусак непокоївся, що вітер може зламати кригу на Переяславській переправі. Тоді їм доведеться довго чекати слушної години для переправи на лівий берег Дніпра. На п’ятий день шляху дісталися Трахтемирова і вже поночі розмістилися на відпочинок у монастирі. Кожен шукав собі зручне місце для нічлігу. В монастирі завжди було багато заїжджого люду, і козаки не особливо ремствували. Добре, що дісталося гарячої риб’ячої юшки і солодкого гарячого трунку з якогось зілля,