нікуди він не подінеться, ще приїде – цей Лесик-Телесик хлопець настирливий, дуже настирливий: якщо вже зі Львова приїхав, то в Туричах і поготів не розминеться.
Тільки-но Дана переступила поріг, а Димка вже біля неї. Вочевидь, у вікно виглядала, побачила, як дівчина стежкою до хутора поспішає, і пішла назустріч двері відчиняти, бо так хутко хату б не перейшла.
– О, Богоданка! А я вже діждатися не можу – всі жданики поїла, всі очі за тобою вигляділа.
Дані дивно: хіба ж вона обіцяла сьогодні прийти? Сама до розмови з мамою про Степцьове сватання не знала, що піде на Димчин хутір – усе так враз, так несподівано вийшло. Димка усміхається хитро:
– Снилася ти мені, Богоданцю. Так снилася, що мусіла прийти. От ніби пташка у меї двері впурхнула, і так приязно щебече, так приязно, аж душа моя співати починає. «Чи то цвіруха мала, чи такий веселий воробцюшок[24]?» – думаю. Дивлюся – а то вже й не пташка, а ти. І така весела, така, аж світишся вся, ніби в тебе в грудях сонце засвітилося, ніби залюбилася ти крепко. Оце дивлюся – а ти сагониш[25] через поле.
Чим би то тебе пригостити? Може, пляцка з яблуками спекти? У мене і кисляк є – вчора Ганька Ількова принесла слоїк молока, але я не подужала все випити, поставила біля печі, в кубашці, воно й скисло, оладки пухкенькі будуть, такі, як ти любиш. То хутенько, піч ще гарєча. А мо’…
Дана перебиває Димку. Вона не голодна. От сама принесла гостинця – зеленички. Уже й перебрала, і помила, і прополоскала у трьох водах. Зосталося тільки посмажити.
– Як не хочеш нічого їсти, то хоч лагодзінку лизнеш, – править своєї Димка і хитро усміхається, – ружевого півника на патичку, такого самого, як я тобі давала, коли ти вересові квяти принесла. А знаєш, од кого ції півники смоктулясті? А од того шудратого вихора на ровері, що кошики з вересовими квятами тобі підносив, від отого Федька Телесика. Роздзеленькався тутечки зранку так, що всі кури з переляку повтікали, а півень розпасіювався і так за ним по всьому подвір’ї гонився, що гребінь мало не підпалився. Вали земляні той вихор шукає. Ті, що з царської войни за селом зосталися. Я йому пораяла, де знайти, а заодно наказала: за валами ще два доти є, то хай навіть не здумає туди полізти, бо хто його знає, на що у них мона наткнутися. Там, казали, і кістяки, і бомби, і якісь гази, що їх як вдихнеш, то так мона заснути, що й не встанеш. Були вже у нас такі, що з тих дотів прямо на могилки перебралися.
Ото сабаніла[26], сабаніла до нього, а він мені – смоктулі на патичках. Оце, каже, вашій квяткарці, а оце вам така вельми солодка подяка за вашу неоціниму поміч історичній науці. А як напише про ті вали у газеті, казав, то конче і мене згадає. Може, ще й знимку мою там напечатає, бо клацав отим-о, що в фотограхвів. Наставив на мене, як вояк ахтомата, і тіко клац-клац-клац. Отакої! Я йому: ти, парубче, дівчєт молодих знимкуй, а не бабу стару. А він: «Ви, пані Димко, не стара, ви мудра». Отаке жипало. Зуби мені заговорює, а я ж бачу: когось виглядає, когось вельми хоче побачити. І кого б це? Га?
Димка сміється, її м’який оксамитовий сміх, зовсім не схожий на старечий,