сім’ї, і чому ж це ніц із того кохання не вийшло? Але Димка може образитися і замовкнути, а Дані цього геть не хочеться. І вона переводить стрілку з Димки на своїх батьків:
– А як мої мама й тато полюбилися?
– Хіба вони тобі нігди не розказували? Таж Настина таке годзікало, зовсім язика на прив’язі не тримає. А в селі тара баньки вже скіко наговорили.
Дана знизує плечима.
– Так то ж тарабаньки. Явдоха Грицючка навіть придумала колись, що я не татова, що, мабуть, москалиця або австріячка, бо у війну на світ появилася. Пам’ятаю, хоч була тоді мала зовсім, тато так сердився, так розпасіювався, убити її грозився, але вона й сама скоро померла. А чого Грицючка так говорила?
– О, та Явдоха така була пройдоха, що й у болоті не замочиться. Вміла, царство їй небесне, ябедини[32] розпускати. Дурне то все. У батьків твоїх довго дітей не було. А потім ти взялася. А кругом голодних чужих чоловіків – як бульби в полі. Война ж! От і плентали язиками.
Дана обнімає Димку за плечі, пригортається, притуляється головою до її голови, чмокає у вухо.
– Ну розкажіть! Я нікому-нікому навіть півсловечка…
Виймає з-під сорочки хрестика, цілує.
– От бачите – на хресті поклялася.
– Та не скажу я тобі ніц нового, такого, щоб його село вже не знало і з язика на язик не поперекидало.
– Але хіба я знаю все те саме, що й село? Якими вони були молодими, як знайшли одне одного? Ну розкажіть, бабуню. Ви-те ж мені як рідна.
– А чого їм було шукати їдне їдного? Росли, щитай, разом. Дубенюки, мами твеї, значиться, родина – на хуторі, он там, під лісом, жили. Теперка на нему твоя тітка Хотинка з Андрієм і з двома меншими їхніми кремпаями. Хутора того война не зачепила, то все так і зосталося на місці. А Ясницькі, тата твого сімня, по вуличному Ясниці, у селі, на самому його кінці, отому, що від лісу, садибу мали. Авжеж, теперка вона не крайня, бо вже за нею цілих два рядки дворів – після войни люди взялися далі хати ставити, от вулиця і вишнурувалася у поле, така рівненька, як бинда. Раніш у селі так не шнурували вулиць, колись кожен шукав собі якусь місцину на горбочку чи коло річки, чи під лісом та й освоювався собі там, зачинав свою господарку, обсаджував її садком. Там, де твій тато виріс, теперка дєдина твоя Степанида з дочкою і внуком.
Бач, Богоданцю, – скіко там тої дороги від хутора Дубенюків до хати Ясницьких? На заячий скік. Ну, мо’, не на їден, а на три заячі скоки. Тож кажу, росли, щитай, разом.
Бабуня твоя Ярина нарваною до роботи була і дівчєт своїх крепко господаркою притісняла. Казала: земля лінюхів не любить, хто валандається тенди-сенди, той злиднем і помре. А померти злиднем – то для неї було найстрашніше. Ще бувало сонце не встане, а вона вже будить Настину і Хотинку. То гуси пасти, то корови виганяти, то зілля нарвати, то бульбу сапати, то бульбу збирати… Їм би ще поспати, сни свої дівоцькі додивитися, а вони вже за роботою.
Як дід твій Улас в Америку подався, Ярина й зовсім на тій господарці глузд стеряла. Дуже вже хотіла доказати, що