люблять більше, ніж мене, – зітхнула Дана. – І чого всі так за ту землю тримаються? Ніби у світі більш нічого немає… Ой, бабуню, як би я хотіла поїхати далеко-далеко! Як би я хотіла політати над світом! Як ота пташка, що вам вночі наснилася! Ні, не воробцюх чи цвіруха. А як боцюн чи книга. Щоб геть усе побачити! Великі міста з високими будинками, моря, річки. От я читала недавно книжку французького письменника Віктора Гюго…
– Думаєш, світ такий, як у тих книжках?
– Але ж їх люди пишуть! Про те, що бачать і знають, про те, як гарно десь у білому світі люблять.
– Люблять скрізь однаково. І розлюблюють, і обманюють, і забувають, і мучаться од теї любові, як од хороби тєжкої… Когось вона до неба підносить, комусь – як сіль в оці та колька в боці, білий світ затуляє. А когось, моя Богоданцю, і в могилу зводить. Ніде не вгадаєш, якою планидою тая любов тобі повернеться. Що тобі у Хранції, що в Америці, що в Туричах… Серце у всіх однаково і радіє, і болить. Але земля, Богоданцю, – годувальниця наша. Кажеш, усі за неї тримаються… А за що ж іще сільській людині триматися? Хата може з димом піти, з хати можуть всеньке начиння винести, гроші мона загубити. А земля… На ній все, вона на всі часи. А як хтось не тримається годувальниці свеї, то потім буде лікті кусати. Але буде каяття, та не буде вороття. Он возьми Катерину Книгу. Знаєш того хлопця, що до нього цей круцюх на ровері приїхав?
– Юрка? – Дана спалахнула, скочила на ноги, тривожно-запитально глянула на Димку. Відчула, як похололо в серці, спітніли долоні.
– Авжеж, Юрка. А Катерина – то його мати. Колись Книги велику господарку мали. Та й сімня немаленька була. Але чоловіка Катерининого, Матея, царська война забрала, ще в перші дні. Як пішов, так і зостався у сирій землі, навіть де могила, ніхто не знає. Старший неїн син уже після царської войни до українського войська пристав, проти совєтів, значить, воювати пішов. Будьоний тоді зо своїми вояками у наших краях був. Чимало наших хлопців від них у могилу біля Луцька лягло. І старший Катеринин тамечки, з ними. А дівчинина, середульша неїна дитина, наглою смертю померла – гадюка вкусила, як вона чорниці в лісі збирала. Таке у нас чєсом трапляється, сама знаєш. Поки до села її доправили, поки дохтора привезли, посиніла вся.
Ой попокричала тоді Катерина! Ой попотрудніла! Після того ходила як з хреста знята, ледь відволодали її. Якби не найменший, не Юрко, то чи й жила б досі. Він її до білого світу прив’язав. Вельми добра дитина, приязна, розумна. До науки він потягнувся, хотів вивчитися, людиною стати. Все з книжкою ходив. А хто ж без пеньонзів[30] учити буде? А пеньонзів немає. Пробував з поля заробити, та щось воно йому не йшло – то не вродить, то засохне, то поплавою[31] стане. Узнав десь Юрко, що до ніверситету приймають, якщо в польському войську одслужив. Пішов до войська, уланом був. Вернувся, поїхав поступати. Все їдно пеньонзів треба. А Катерина ж ладна йому небо прихилити. Взяла та й продала поле, тіко коло хати город зоставила, щоб себе бульбою обезпечити. Казали ж їй: дурна жінко, що ти робиш? Ще вилами на воді писано, чи колись та городська наука з хлопа пана зробить. Пани, вони